Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Заради бога, мій любий докторе, — сказав містер Вікфілд, знову кладучи свою нерішучу руку докторові на лікоть, — не надавайте забагато ваги тим підозрам, які могли бути в мене.

— Ось воно! — скрикнув Урія, похитуючи головою. — Яке сумне визнання! Чи не так? І це говорить він, такий давній друг! Присягаюся, коли я був лише жалюгідним клерком в його конторі, Копперфілде, то я двадцять разів бачив, як він ставиться до того (бо він батько, і я не можу засуджувати його за це), що міс Агнес приятелює з жінкою, з якою їй не слід знатися.

— Мій любий Стронгу, — тремтячим голосом сказав містер Вікфілд, — мій добрий друже, мені нема потреби казати вам, що моїм гріхом зав­жди було шукати в кожного одну головну мету і перевіряти всі вчинки за єдиною вузькою міркою. Може, ця помилка і спричинилася до тих сумнівів, які я мав.

— Ви мали сумніви, Вікфілде, — сказав доктор, не підводячи голови, — ви мали сумніви.

— Висловлюйтеся відверто, компаньйоне! — наполягав Урія.

— Справді, був час, коли я мав сумніви, — сказав містер Вікфілд, — я... хай бог пробачить мені... я гадав, що ви теж маєте сумніви.

— Ні, ні, ні! — глибоко засмученим голосом відповів доктор.

— Був час, коли я гадав, — сказав містер Вікфілд, — що ви хочете вислати Мелдона за кордон лише для того, щоб розлучити їх.

— Ні, ні, ні! — повторив доктор. — Я хотів лише зробити приємність моїй дружині, влаштувавши товариша її дитинства. І нічого більше.

— Я це зрозумів, — сказав містер Вікфілд, — я не міг сумніватись у цьому після ваших слів. Але я гадав... але я гадав... благаю вас пам'ятати, що сам я перебував у полоні вузького світогляду... Я гадав, що, зважаючи на таку нерівність віку…

— Ось як він підходить до цього, бачте, мастере Копперфілд! — зазначив Урія, гримасами малюючи своє образливе співчуття.

— ...така молода і гарна леді, при всій своїй справжній повазі до вас, могла бути змушена до шлюбу лише з матеріальних міркувань. Я не зважив на численні почуття й обставини, які всі спрямовані були до добра. Заради неба, не забувайте цього.

— Як обережно він висловлюється! — сказав Урія, похитуючи головою.

— Я завжди дивився на неї тільки з однієї точки зору, — казав містер Вікфілд, — але заради всього дорогого вам, мій давній друже, благаю вас зважити на мій погляд, тепер я мушу визнати, бо іншого виходу нема…

— Ні! Нема вже виходу, містере Вікфілд, сер, — зазначив Урія. — Ми вже занадто далеко зайшли.

— ...що я, — сказав містер Вікфілд, безпорадно і розпачливо поглядаючи на свого компаньйона, — що я не довіряв їй і гадав, ніби вона не виконує свого обов'язку щодо вас; і якщо треба мені відкрити все, то іноді не подобалося мені, що Агнес так приятелює з нею. Адже ж я бачив, чи то, може, моя хибна теорія змушувала мене вважати, ніби я бачу все. Я ніколи ні з ким не говорив про це. Я ніколи не думав, що це відомо будь-кому. І хоч жахливо чути вам таке, — сказав містер Вікфілд, зовсім пригнічений, — та якби ви знали, як жахливо говорити мені це, то ви пожаліли б мене.

Щирий і добрий доктор у відповідь простягнув руку. Містер Вікфілд потиснув її, низько схиливши голову. Мовчання перервав Урія, звиваючись, мов в’юн:

— Безперечно, ця тема сповнена неприємностей для будь-кого. Але коли ми вже зайшли так далеко, то мушу дозволити собі зазначити, що Копперфілд це також помічав.

Я обернувся до нього і спитав, як сміє він посилатися на мене.

— О, це дуже мило з вашого боку, Копперфілде, — відказав Урія, звиваючись усім тілом, — і ми всі знаємо, яка у вас мила вдача, але ви не будете заперечувати, що коли я розмовляв з вами якось уночі, то ви знали, що я маю на думці. Не заперечуйте, ви знали, що я маю на думці, Копперфілде! Ви заперечуєте це з найкращими намірами, але не треба цього робити, Копперфілде!

Лагідні очі доброго старого доктора на якусь мить глянули на мене, і я відчув, що на обличчі моєму занадто виразно написані спогади про мої давні сумніви; він не міг не помітити цього. Марно мені було гніватись, я не міг змінити того, що було вже зроблено, я не міг заперечити того, що було сказано.

Знову запанувало важке мовчання. Доктор підвівся і два чи три рази пройшовся кімнатою. Потім він повернувся до свого крісла, сперся на спинку і притулив хустинку до очей. Простодушне горе відбивалося в усіх рисах його обличчя, і він не думав ховатися від нас.

— Я заслужив цю ганьбу, — сказав нарешті доктор Стронг, — гадаю, я заслужив цю ганьбу. Єдина дорога моєму серцю особа віддана суду та наклепові, — я називаю це наклепом, хоч би він і виник у глибині найщирішої і найправдивішої душі, — через мене.