Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— О, ні! — сказала вона, похитуючи своїми кучерями. — Він тільки й знав хвалити вас. Він так цінує ваші думки, що мене це навіть трохи лякало.

— Мої добрі думки не можуть зміцнити його прихильності до деяких осіб, яких він знає, — сказала Агнес, усміхаючись, — не варто й висловлювати їх.

— Але, будь ласка, скажіть мені свою думку про мене, якщо можете, — благала Дора.

Ми почали жартувати з приводу наївної відвертості Дори, яка категорично хоче, щоб її любили. Дора сказала, що я — гусак, і що вона зовсім не потребує моєї любові. Вечір промчав на швидких крилах. Настав час, коли диліжанс мав заїхати по нас. Я самотньо стояв біля каміна, спершись на мармурову дошку, коли Дора тихенько підкралась до мене, щоб подарувати мені на прощання свій коштовний поцілунок.

— Як ти думаєш, Доді, — сказала Дора, недбало граючись одним із ґудзиків мого сюртука, при чому її ясні оченята засяяли надзвичайним блиском, — якби я заприятелювала з нею раніше, то, мабуть, була б значно розумнішою?

— Любове моя, — сказав я, — які дурниці!

— Хіба ти вважаєш це дурницями? — відповіла Дора, не дивлячись на мене. — Чи ти певен цього?

— Авжеж!

— Я забула, — сказала Дора, все ще граючись моїм ґудзиком, — якою родичкою доводиться тобі Агнес, поганий хлопчисько?

— Ми не кровні родичі, — відповів я, — але ми виховувалися разом, як брат і сестра.

— Дивно мені, чому це ти закохався в мене? — сказала Дора, беручись до другого ґудзика на моєму сюртуку.

— Мабуть, тому, що неможливо було побачити тебе і не покохати, Доро!

— А якби ти ніколи не побачив мене? — мовила Дора, переходячи до третього ґудзика.

— А якби ми ніколи не народжувалися? — жартівливо відповів я.

Я не міг здогадатися, про що так зосереджено думає моя Дора. Все ще стоячи біля каміна, я мовчки милувався її ніжною ручкою, що переходила з одного ґудзика на другий, її хвилястими кучерями, що падали мені на груди, повіками її очей, що повільно стежили за рухом крихітних пальчиків. Нарешті погляд її зустрівся з моїм. Вона стала навшпиньки, надзвичайно ніжно поцілувала мене один, два, три, чотири рази і вийшла з кімнати.

Через кілька хвилин вся маленька компанія повернулася до вітальні, і незвичайна замисленість Дори миттю зникла. Доки ми чекали на диліжанс, вона вирішила змусити Джіпа показати нам усі свої фокуси. Це забрало досить багато часу (не тому, що витівки були занадто різноманітні, але через нехіть Джіпа) і спектакль ще не закінчився, коли біля воріт пролунали звуки кондукторського ріжка. Дора і Агнес поспішили ніжно попрощатися. Дора обіцяла писати до Агнес, якщо тільки Агнес не зважатиме на те, що її листи будуть трохи дурненькі. Агнес обіцяла писати Дорі. Біля дверей диліжанса вони вдруге попрощалися та, нарешті, попрощалися втретє, коли Дора, всупереч умовлянням міс Лавінії, підбігла до вікна нагадати Агнес її обіцянку писати якомога частіше. Я сидів на імперіалі і на прощання милувався кучерями своєї нареченої.

Диліжанс мав висадити нас біля Ковент-Гардена, де нам слід було пересісти до другого екіпажа, що їхав до Гайгета. Чекаючи на другу карету, ми з Агнес трохи погуляли. Я нетерпляче чекав на цей момент, коли зможу почути від Агнес похвали Дорі. О, які то були похвали! Як палко і красномовно, як щиро доручала вона моєму ніжному піклуванню милу істоту! Як обережно натякнула вона, що я мушу дуже дбайливо поставитися до дівчини, в якої нема батьків!

Ніколи, ніколи не любив я Дору так глибоко і ніжно, як тієї ночі! Коли ми під світлом зірок ішли спокійним шляхом до докторового будинку, я розповів Агнес, як вплинула вона на мене.

— Коли ви сиділи поруч із нею, — сказав я, — ви здавалися не меншою мірою її добрим янголом, ніж моїм; так здається мені і тепер, Агнес.

— Слабкий янгол, — відповіла вона, — але вірний!

Її спокійний тон пройняв мене до самого серця, і я не міг не сказати:

— Вам зав­жди була властива якась привітність, що на неї не здатен ніхто інший. Сьогодні я помітив, що ви знову веселі, і навіть почав сподіватися, що вдома у вас справи йдуть краще.

— Я сама почуваюся краще, — сказала вона, — на серці мені легко і весело.

Я глянув на її ясне обличчя. Чи то не сяйво зірок робило його таким витонченим?

— Вдома нічого не змінилося, — сказала Агнес, помовчавши.

— Там більше не натякали, — спитав я, — ...я не хочу псувати вам настрою, Агнес, але я не можу не спитати... на те, про що ми говорили, коли зустрілися минулого разу?

— Ні, — відповіла вона.