Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Варто мені було лише почути його голос, щоб остаточно розлютитися. Такого приступу гніву не відчував я ніколи — ні раніше, ні потім.

— Негіднику! — скрикнув я. — Нащо вам треба було затягати мене в свої диявольські плани? Як ви смієте звертатися до мене тепер, брехлива бестіє, ніби ми з вами діяли спільно?

Ми стояли віч-на-віч, і я виразно побачив на його обличчі те, що й раніше добре розумів, — він був у захваті від того, як йому пощастило зробити мене спільником своєї бридкої змови, як він навмисно принизив мене, як вдало він розставив свої пастки для мене. Я не втримався. Його худорлява щока спокусливо вимальовувалася переді мною, я замахнувся і вдарив по ній розкритою долонею так міцно, що пальці в мене запалали, як опечені.

Він схопив мою руку в свою долоню, і хвилину ми непорушно дивилися в очі один одному. Ця хвилина здалась мені надзвичайно довгою. Білі сліди від моїх пальців згодом стали багряними.

— Копперфілде, — придушено прошепотів він нарешті, — чи ви позбулися розуму?

— Я позбувся вас! — сказав я, видираючи свою руку. — Собако, я не хочу вас більше знати!

— Та невже? — сказав він, змушений від болю притиснути свою руку до щоки. — А може, вам не пощастить це зробити? Хіба це не невдячно з вашого боку?

— Я досить часто показував вам, — сказав я, — що зневажаю вас. Тепер я це довів вам виразніше. Я не боюся ваших бридких інтриг. Що ж вам ще робити, як не інтригувати?

Він прекрасно зрозумів цей натяк на обставини, які досі тримали мене в стосунках з ним. Можливо, я втримався б і від ляпаса, і від натяку, якби в той вечір Агнес не заспокоїла мене своєю рішучою відповіддю.

Знову запанувала довга пауза. Його очі, звернені на мене, змінювали всі відтінки, від яких очі можуть бути потворними.

— Копперфілде, — сказав він, віднімаючи від щоки свою руку, — ви зав­жди йшли проти мене. Я знаю, що ви зав­жди були проти мене в домі містера Вікфілда.

— Можете думати, що вам завгодно, — сказав я, все ще пройнятий люттю, — якщо це неправда, то тим більше гідне вас!

— А все ж таки, я завжди любив вас, Копперфілде! — промовив він.

Я вирішив не відповідати йому, взяв капелюха та зібрався піти. Але Урія став між мною і дверима.

— Копперфілде, — сказав він, — у всякій сварці повинні бути дві сторони. Я не хочу бути однією з цих сторін.

— Можете йти під три чорти! — промовив я.

— Не кажіть цього, — відповів він, — я знаю, що потім ви пошкодуєте. Як могли ви так принизитися переді мною, щоб виявити свою запальну вдачу? Але я прощаю вас!

— Ви прощаєте мене! — презирливо повторив я.

— Так, і ви нічого з цим не можете зробити! — відповів Урія. — Подумати лише, що ви змогли образити мене, коли я завжди був вашим другом! Але не може бути сварки без двох сторін, а я не хочу бути стороною. Я залишуся вашим другом, наперекір вам! Отже, ви знаєте, на що вам слід чекати.

Ми змушені були розмовляти пошепки, щоб не потривожити жителів будинку в цей пізній час. Це не могло заспокоїти моїх почуттів, хоч гнів уже трохи охолов. Я сказав, що можу чекати від нього всього, чого чекав раніше і в чому ще ніколи не помилявся. Потім я відчинив двері, защемивши його ними, наче хотів розчавити, як горіх, і швидко вийшов. Але Урія також пішов за мною — в напрямку до квартири своєї матері — і перш ніж я зробив сотню кроків, він наздогнав мене.

— Ви знаєте, Копперфілде, — сказав він мені на вухо (я не повертав до нього голови), — що ви потрапили в трохи ніякове становище, — я відчував, що він говорить правду, і це дратувало мене ще більше. — Вашу витівку складно означити хоробрістю, і ви не можете завадити мені пробачити вас. Я не збираюся розповідати про це ні моїй матері, ні жодній живій душі. Я твердо вирішив пробачити вас. Але мене дивує, що ви наважилися підняти руку на таку смиренну і вбогу людину.

Безперечно, він був бридкий, але я теж стояв тепер не занадто високо в своїх власних очах. Він знав мене краще, ніж я сам. Якби Урія протиставив мені відверту погрозу чи силу, мій вчинок міг втішити мене та бути виправданий; але він чинив значно хитріше, запаливши піді мною повільний вогонь, на якому я промучився півночі.

Вранці, коли я вийшов на вулицю, церковний дзвін скликав на молитву, і Урія Гіп гуляв зі своєю матір’ю навколо церковної огорожі. Він, наче нічого не трапилося, привітав мене з добрим ранком, і мені лишилося тільки відповісти на його привітання. Мій удар був такий міцний, що Урія відчував, мабуть, зубний біль. Обличчя його було перев’язане чорною хустиною, а над нею стирчав капелюх. Така оздоба не могла прикрасити його огидного обличчя. Згодом я довідався, що Урія Гіп у понеділок вранці їздив у Лондон до дантиста, який вирвав йому зуб. Сподіваюсь, найбільший.