Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Раптом я зрозумів, що бабуся має рацію, я зрозумів усю глибину її доброзичливості і великодушності до моєї любої дружини.

— Життя ще тільки починається, Троте, — вела вона далі, — а Рим збудували не за день і не за рік. Ти зробив вільний вибір... — на секунду якась хмарка майнула по її обличчю, — і обрав собі дуже гарненьке, любляче і ніжне створіння. Твоїм обов’язком і твоєю радістю буде... ти тільки не думай, що я збираюся тобі читати лекцію… поважати її за ті душевні якості, які в неї є, а не за ті, яких у неї нема. Якщо можеш, ти повинен розвинути в ній ті якості, що їх їй бракує. А якщо не можеш, дитинко, — тут моя бабуся потерла собі ніс, — то мусиш призвичаїтися обходитися без них. Але пам’ятай, мій любий, ваше майбутнє — справа тільки вас двох. Ніхто не може допомогти вам; ви мусите самі торувати собі шлях. Це і є шлюб, Троте; і хай небо благословить вас обох; ви — як двоє дітей, що заблукали в лісі.

Бабуся сказала це все жартівливим тоном і поцілувала мене, щоб закріпити своє благословення.

— А тепер, — мовила вона, — засвіти мій ліхтарик і проведи мене садовою стежкою до моєї комірчини.

Наші котеджі з’єднувалися стежкою через сад.

— Як повернешся, то передай Маленькій квіточці поцілунок від Бетсі Тротвуд. І що б ти не робив, Троте, хай тобі ніколи й на думку не спаде виставляти Бетсі опудалом, бо скільки пригадую її вигляд у дзеркалі, вона й так досить кощава і страшна.

По цій мові бабуся закутала голову хусткою, і я провів її додому. Коли вона зупинилась у своєму садку, підвівши вгору ліхтарик і освітлюючи мені шлях назад, здалося мені, що на обличчі її знову з'явився стривожений вираз; але я небагато уваги звернув на це, бо занадто глибоко замислився над її словами і дуже міцно вражений був — правду кажучи, вперше в житті — усвідомленням того, що нам з Дорою справді доводиться самим торувати собі шлях у житті, і ніхто не може допомогти нам.

Почувши, що крім мене в кімнаті вже нікого нема, Дора у маленьких своїх черевичках прокралась униз; вона поплакала на моєму плечі і сказала, що я був суворим, а вона — примхливою; і я, мабуть, відповів такими ж словами; ми помирились і вирішили, що наша перша маленька незгода буде й останньою, і що більше ми ніколи не будемо сваритися, якщо нам навіть судилося прожити сотню років.

Першим нашим тяжким випробуванням було велике лихо зі служницями. Кузен Мері-Анни дезертирував до нашої вугільної комори, звідки, на превелике наше здивування, був виведений пікетом своїх озброєних товаришів; його закували в кайдани, і войовнича процесія вкрила ганьбою наш садок. Після цього я пройнявся рішучістю позбутися Мері-Анни. Ця достойна особа так охоче пішла від нас, отримавши належну їй плату, що я дуже дивувався, аж доки не довідався про деякі подробиці щодо чайних ложок, а також щодо невеличких сум, які вона без дозволу заборгувала від мого імені крамарям. Після інтервалу, під час якого ми користалися послугами місіс Кіджербері, — здається, найстарішої жительки Кентіш-Тауна, яка ходила працювати поденно, але була занадто кволою для цього ремесла, — відшукали ми ще один скарб. То була одна з наймиліших жінок, але їй надзвичайно подобалося падати з тацею на сходах, а в їдальню вона не входила, а поринала, як у басейн, розсипаючи весь чайний посуд. Збитки, що до них спричинилися звички цієї бідолашної, зробили неминучою її відставку. Знову деякий час ми користалися послугами місіс Кіджербері, а потім перед нами пройшла довга процесія служниць — недолугих і нікчемних; найкраще запам’ятав я в цій процесії молоду особу приємного вигляду, яка, не спитавши дозволу, поїхала на Грінвічський ярмарок у Дориному капелюшку. Після цього не пригадую нічого, крім черги тяжких невдач.

Усі начебто змовились обдурювати нас. Наша поява в якійсь крамниці правила за сигнал до негайної демонстрації бракованих товарів. Якщо ми купували краба, то він був наполовину висохлий; м’ясо зав­жди було неймовірно тверде, а хліб, що подавався до столу, незмінно з’являвся у вигляді черствої шкоринки. Бажаючи довідатися, зрештою, як треба смажити м’ясо, щоб воно було не занадто пересмажене і не сире, я сам звернувся по довідку до кухарської книжки і знайшов там категоричне твердження, що ростбіф треба смажити по чверть години на кожен фунт м’яса та ще зверх того чверть години. Але застосування цієї теорії на практиці зав­жди супроводжувалося для нас якоюсь фатальною обставиною, і нам ніяк не вдавалося домогтися щасливої середини між кривавим або попелястим кольором наших м'ясних страв.