Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Ну, Доронько моя, — сказав я, — ти ще зовсім дитинка, і верзеш дурниці. Напевно, ти пригадуєш, що вчора я мусив піти з дому, не закінчивши обіду; а позавчора мене нудило, бо я мусив поспішно з’їсти недосмажене м’ясо; сьогодні я зовсім лишився без обіду. І страшно навіть сказати, як довго ми чекали на сніданок, а все ж таки нам подали чай некип’ячений. Я не збираюся дорікати тобі, моя мила, але мені так незручно.

— Ох, ти, жорстокий, жорстокий хлопчику, як можеш ти казати, що я погана дружина?

— Але, моя мила Доро, ти повинна знати, що я ніколи не казав такого.

— Ти сказав, що я незручна, — плакала Дора.

— Я казав, що наше господарство незручне.

— Це одне й те саме! — скрикнула Дора.

І вона щиро вірила цьому, бо заридала ще гірше.

Я виконав ще один рейс кімнатою. Мене сповнювала любов до моєї гарненької дружини, і, дорікаючи собі, я ладен був битися головою об стінку. Нарешті я сів у крісло і почав знову:

— Я не дорікаю тобі, Доро. Нам обом треба багато чого вчитися. Я тільки намагаюся показати тобі, серденько, що ти повинна — ти справді повинна! — я вирішив бути наполегливим, — взяти собі за звичку стежити за Мері-Анною. А також тобі треба самій робити щось для себе самої і для мене.

— Я дивуюсь, як вистачає в тебе совісті говорити такі невдячні речі, — схлипувала Дора. — А ти ж знаєш, як нещодавно ти казав, що хотів би покуштувати риби, і я сама пішла на ринок, за багато миль, і сама купила рибу, щоб зробити тобі приємність.

— І це було дуже мило, серденько моє, — сказав я. — Я такий вдячний був, що нічого тобі не сказав, коли ти купила нам цілого осетра, а це забагато для двох. Не сказав, що це коштувало один фунт стерлінгів і шість шилінгів, а ми не можемо мати такі витрати.

— Тобі дуже сподобалася риба, — схлипувала Дора. — І ти сказав, що я — маленька мишка!

— І я повторюю це знову, любонько, — відповів я. — Тисячу разів!

Але я вразив ніжне серденько Дори, і не можна було втішити її. Вона так ридала, що я почувався злочинцем. Я мусив поспішати на роботу і затримався допізна; цілу ніч я був нещасний через докори сумління. Я вважав себе вбивцею, мене переслідувало відчуття страшної про­вини.

Тільки о другій чи о третій годині вночі повернувся я додому. Бабуся сиділа в нашому будинку, чекаючи на мене.

— Щось трапилося, бабусю? — стривожено спитав я.

— Нічого, Троте, — відповіла вона. — Сідай, сідай. Маленька квіточка була в трохи поганому настрої, і я розважала її. Оце і все.

Я поклав голову на руки. Мені здавалося неможливим, щоб я міг бути таким сумним і стривоженим так швидко після здійснення моїх найяскравіших мрій. Замислившись, я раптом помітив погляд моєї бабусі, який спочивав на мені. В очах її майнула і миттю зникла тривога.

— Кажу вам, бабусю, — мовив я, — я сам цілу ніч мучився, знаючи, що діється з Дорою. Але ж я не мав жодного іншого наміру, крім як лише ніжно поговорити з нею про наші домашні справи.

Бабуся моя схвально кивнула головою.

— Тобі треба бути терплячим, Троте, — сказала вона.

— Звичайна річ. Бог свідок, що я зовсім не хочу ставити якісь нерозсудливі вимоги.

— Знаю, знаю, — сказала моя бабуся. — Але Маленька квіточка — дуже ніжна, і її треба оберігати від суворого вітру.

Хоч я й нічого не казав, але в глибині душі був щиро вдячний моїй добрій бабусі за її ніжність до моєї дружини; і, безперечно, вона знала це. Деякий час я мовчки міркував, сидячи перед вогнем каміна.

— Чи не гадаєте ви, бабусю, — сказав я згодом, — що іноді ви могли б давати деякі поради Дорі, і що це було б дуже добре для нас усіх.

— Троте, — палко відповіла моя бабуся, — ні, не проси в мене такої речі!

Вона сказала це таким серйозним тоном, що я здивовано підвів брови.

— Я оглядаюся назад на своє життя, дитинко, — сказала моя бабуся, — і пригадую деяких людей, що лежать тепер у могилі, і з якими я могла поводитися ніжніше. Якщо я суворо суджу про шлюбні помилки інших людей, то, може, це лише тому, що я маю гіркі підстави суворо судити про свої власні помилки. Але це минулося. Багато років тому я була сварливою, чванливою, химерною жінкою. Такою я й лишилась, і такою я буду завжди. Але ми з тобою зробили трохи добра одне одному, Троте... принаймні, ти зробив мені добро, мій любий; і ніколи незгоди не мусять постати між нами.

— Незгоди між нами? — скрикнув я.

— Дитинко, дитинко, — сказала бабуся, розправляючи свою сукню, — навіть пророк не скаже, як швидко могли б виникнути незгоди між нами, або якою нещасною могла б я зробити Маленьку квітку, якби втручалась у ваші справи. Хай наша лялечка любить мене і буде безжурною, як метелик. Пригадай свій власний дім за часів того другого шлюбу, і ніколи не змушуй ні мене, ні її робити те, на що ти натякнув.