Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Міс Дартль грала в трик-трак так само завзято, як вона робила все інше. Коли б я побачив її вперше за дошкою для гри, то міг би уявити, що постать її стала худорлява, а очі великими саме з цієї причини. Але, якщо не помиляюся, вона не пропустила жодного слова з нашої розмови, не залишила непоміченим жодного з моїх поглядів. Пишаючись довірою місіс Стірфорс, я відчув себе дорослішим, ніж за весь час від мого від'їзду з Кентербері.

Коли ми повечеряли і нам подали бокали та графини з вином, Стірфорс пообіцяв, сидячи біля каміна, що він серйозно подумає про поїздку разом зі мною.

— Нема чого поспішати, — сказав він, — побудь у нас тиждень.

Місіс Стірфорс гостинно підтримала це запрошення. Під час розмови він кілька разів назвав мене Маргариткою; це спричинилось до нової серії запитань міс Дартль.

— Але справді, містере Копперфілд, — запитала вона, — це у вас таке прізвисько? I чому він називає вас так? Чи це тому... гм... що він вважає вас юним і невинним? Я ж така нерозумна в цих речах.

Почервонівши, я відповів, що, мабуть, так воно і є.

— О, — сказала міс Дартль, — я щаслива почути це. Я запитую з цікавості, і я щаслива довідатися про це. Він вважає вас юним і невинним, а ви його друг! Ах, це просто чудово!

Незабаром після цього вона пішла спати, а за нею і місіс Стірфорс. Ми з Стірфорсом, побалакавши з півгодини біля каміна про Тредльса та інших хлопців зі старого Салем-Гаузу, пішли разом нагору. Кімната Стірфорса була поруч з моєю, і я зайшов подивитися на неї. Вона була зразком комфорту: там стояли крісла, стільці, диванчики з подушками, вишитими руками його матері; здавалося, що тут не бракувало нічого. Гарне обличчя його матері дивилося на свого милого сина з портрета на стіні, і здавалося навіть, що подоба її пильнувала його, коли він спав.

У своїй кімнаті знайшов я вже розпалений вогонь у каміні. Фіранки перед вікном та навколо ліжка надавали кімнаті затишку. Я сів у зручне крісло, міркуючи про своє щастя; деякий час сидів я так, поринувши у думки, але раптом побачив, що з карнизу над каміном пильно стежить за мною портрет міс Дартль.

Щось тривожне було в цьому портреті. Художник не намалював шрам, але моя уява доповнила портрет — шрам з'являвся і зникав, іноді обмежуючись лише верхньою губою, як бачив я його за обідом, а іноді показуючи повний розмір рани від молотка, як тоді, коли міс Дартль гнівалася.

Чи не могли вони повісити цей портрет у якомусь іншому місці? Щоб позбутись її тривожного погляду, я швидко роздягнувся, загасив світло й ліг. Але й засинаючи, не міг я забути, що вона все ще дивиться на мене. «Чи воно справді так? Та невже? Мені хочеться знати!» звучало в моїх вухах. Уві сні я збентежено запитував у різних людей, чи воно справді так, чи ні — не знаючи навіть, про що я говорю.

Був у домі Стірфорсів слуга — чоловік, що, як я довідався, служив Стірфорсові в університеті; слуга цей був зразком респектабельності. Я певний, що ніколи не займав подібну посаду чоловік респектабельнішого вигляду. Мовчазний, спокійний, чемний, запобігливий, він зав­жди тихо ходив, зав­жди був на місці, коли була в ньому потреба, і ніколи не з'являвся без потреби. Але найзначнішою його прикметою була респектабельність. У його обличчі не було поступливості, на жорсткій шиї він тримав міцну голову, волосся його було коротко пострижене і акуратно зачесане на скронях, говорив він м'яко, так виразно вимовляючи літеру «С», що здавалося, ніби він вживає її частіше, ніж усі інші люди; але всі його особливості були респектабельними. Навіть якби його ніс був догори дриґом, то і його б він носив респектабельно. Він оточив себе атмосферою респектабельності і безпечно в ній пересувався. Неможливо було підозрювати його в чомусь — такий неймовірно респектабельний він був. Нікому й на думку не спало б вбрати його в ліврею — такий респектабельний він був. Змусити його робити якусь звичайну лакейську роботу означало б глибоко образити почуття найреспектабельнішої людини. Мабуть, служниці в будинку несвідомо відчували гідність цього лакея, тому зав­жди самі виконували його роботу, поки він читав газету біля вогню на кухні.

Ніколи не бачив я самовпевненішої людини, але і ця його властивість наче додавала йому ще більшої респектабельності. Навіть те, що ніхто не знав його імені, було немов складовою частиною його респектабельності. Нічого не можна було закинути його прізвищу, Літтімер, яким його всі звали. Пітера можна було й повісити, Тома — відіслати, але Літтімер звучало занадто респектабельно.