Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Вона дуже розумна, здається? — спитав я.

— Розумна! Вона все кладе на точило, — відповів Стірфорс, — і загострює все, як загострила вона за ці роки своє обличчя і постать. Вона зовсім сточила себе. Вся вона — загострене лезо.

— Який це дивний шрам у неї на губі! — зазначив я.

Стірфорс насупився і хвилинку помовчав.

— Правду кажучи, — сказав він, — це моїх рук діло.

— Нещасливий випадок?

— Ні! Як був я ще хлопчиськом, вона розгнівала мене, і я кинув у неї молоток. Ще тоді я був багатообіцяючим янголятком!

Мені стало дуже прикро, що я торкнувся такої болючої теми, але було вже пізно.

— Відтоді ходить вона з цим тавром, як бачиш, — сказав Стірфорс, — і носитиме його аж до могили, якщо колись заспокоїться вона в ній; хоч я не можу повірити, щоб вона колись заспокоїлась де-небудь. Вона — донька якогось кузена мого батька. Батьки її померли. Мати моя, бувши тоді вже вдовою, взяла її до себе компаньйонкою. Є в неї пара тисяч фунтів стерлінгів майна, і щороку заощаджує вона проценти, прилучаючи їх до основного капіталу. Ось тобі вся історія міс Рози Дартль.

— І я не маю сумніву, що вона любить тебе, як брата! — сказав я.

— Гм, — відказав Стірфорс, дивлячись на вогонь. — Деяких братів не дуже люблять, а деяка любов... але налий собі, Копперфілде. Ми вип'ємо за маргаритки у полі на твою честь і за конвалії, що не прядуть і не працюють, на мою честь — ганьба мені!

Понура усмішка зникла з його обличчя, він розвеселився і знову став самим собою.

Коли ми пішли пити чай, я мимоволі все поглядав на шрам міс Дартль. Незабаром я помітив, що шрам цей був найвиразнішою рисою її обличчя; коли вона бліднішала, знак цей ставав грізною свинцевою смугою, він вимальовувався, як напис невидимим чорнилом над вогнем. Під час гри у трик-трак вони зі Стірфорсом трохи посварилися; мені здалося, що вона дуже розгнівалась, і тоді цей шрам раптом запалав, як біблійний напис на стіні.

Я не дивувався, що місіс Стірфорс обожнює свого сина. Здавалося, вона не може ні говорити, ні думати про щось інше. Вона показала мені медальйон з його портретом у дитинстві і локоном з його дитячих кучерів; показала його портрет тих років, коли я вперше познайомився з ним; останній його портрет вона носила на грудях. Усі його листи до неї тримала вона у скриньці, що стояла поблизу її крісла біля каміна; вона збиралася почитати мені деякі з цих листів, я все передчував цю приємність, коли Стірфорс втрутився і завадив її намірам.

— Мій син говорив мені, що ви познайомились у школі містера Крікля, — сказала місіс Стірфорс, коли ми розмовляли з нею, поки її син з міс Дартль грали за другим столом у трик-трак. — Справді, пригадую, він у той час розповідав про одного молодшого учня, яким він тоді цікавився, але ім'я ваше, як ви розумієте, не лишилося в моїй пам'яті.

— Він тоді поводився зі мною дуже шляхетно і великодушно, запевняю вас, мем, — сказав я, — мені дуже потрібний був такий друг! Без нього я б, мабуть, зовсім загинув.

— Він зав­жди поводиться шляхетно і великодушно, — з гордістю відповіла місіс Стірфорс.

Бог свідок, я щиро готовий був підписатися під цими словами. Вона це знала, і тому суворість її поводження трохи пом'якшилась, окрім випадків, коли вона говорила про свого сина — тоді її тон зав­жди був сповнений величчю.

— Взагалі кажучи, то була не дуже слушна школа для мого сина, — сказала вона. — Зовсім неслушна. Але в той час треба було взяти до уваги певні обставини, і дуже важливі обставини. Високий дух мого сина вимагав, щоб він учився в такої людини, яка відчувала б його перевагу і була згодна коритися; там ми знайшли таку людину.

Я це знав, бо знав ту людину. Однак я не зневажав його більше за це. Навпаки, те, що він не чинив опору такому хлопцю, як Стірфорс, могло б бути його спокутою, якби взагалі так могло статися, щоб він отримав милість.

— Великі здібності мого сина заохочувалися там почуттям добровільного суперництва і свідомою гордістю, — вела далі любляча мати. — Він міг би подолати будь-які перепони; але в цьому ліцеї він відчував себе володарем і з гордістю вирішив бути гідним свого становища. Це в його натурі.

Я вторив їй всім серцем і всією душею, що це в його натурі.

— Отже, за своїм власним бажанням, без жодного примусу, син мій обрав цей шлях, на якому він міг завжди, коли йому заманеться, перевершити всякого суперника, — продовжувала вона. — Син казав мені, містере Копперфілд, що ви дуже прив'язалися до нього, і що вчора при зустрічі ви заплакали від радості. Мене, звичайно, зовсім не дивує, що мій син викликає такі почуття; але я не можу ставитися байдуже до людей, які так відчувають його добрі якості, а тому дуже рада вас бачити тут і можу запевнити, що він плекає надзвичайно дружні почуття до вас, і що ви можете розраховувати на його заступництво.