Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Коли ти збираєшся познайомити мене з ними, Маргаритко? — спитав він. — Я до твоїх послуг. Роби, як хочеш.

— Я думаю, що сьогодні ввечері буде найкраще, Стірфорсе. Зайдемо туди, коли всі вони сидітимуть біля каміна. Хотів би я, щоб ти побачив, як там затишно і цікаво.

— Хай буде так, — відказав Стірфорс. — Сьогодні ввечері.

— І знаєш, я їх не повідомив, що ми тут, — спало мені на думку, — зробимо їм сюрприз.

— О, звичайно. Яка ж то буде забавка, — погодився Стірфорс, — якщо ми не зробимо цього несподівано? Треба побачити тубільців у природному стані.

— Хоч вони люди саме того сорту, про який ти говорив, — зазначив я.

— Ага! Ось воно що. Ти пригадуєш мої сутички з Розою? — вигукнув він, блиснувши очима. — Проклята дівчина, я майже боюсь її! Вона для мене — наче домовик. Та облишмо її! Що ти збираєшся тепер робити? Ти, мабуть, збираєшся піти подивитися на свою няньку?

— Авжеж, — відповів я, — насамперед я мушу побачити Пеготті.

— Добре! — сказав Стірфорс, дивлячись на свій годинник. — Скажімо, я дам вам дві години часу, щоб поплакати. Чи цього досить?

Сміючись, я відповів, що, мабуть, за цей час ми впораємось, але що він також мусить прийти туди; і тоді він побачить, що слава його йде попереду нього, і що його приймуть не гірше, ніж мене самого.

— Я піду, куди ти забажаєш, — сказав Стірфорс, — і зроблю все, що ти забажаєш. Скажи мені, куди треба йти, і через дві години я прибуду туди в якому тобі завгодно стані — сентиментальному чи комічному.

Я дав йому точні вказівки, як знайти резиденцію містера Баркіса, візника, і залишив його самого. Повітря було різке і бадьористе, земля — суха, море — хвилясте і прозоре; сонце розливалося потоками світла, хоч і не дуже гріло, і все було свіже й жваве. Я й сам почувався таким свіжим і жвавим, такий був радий знову опинитись у цьому місці, що ладен був зупиняти перехожих на вулицях і тиснути їм руки.

Вулиці були маленькі, звичайно. Гадаю, що зав­жди такими здаються нам вулиці, які ми раніше бачили тільки в дитинстві. Але я не забув нічого і побачив, що нічого не змінилось. Єдину зміну зауважив я на вивісці крамниці Омера: «Омер і Джорем» написано було тепер там, де раніше було тільки «Омер». Але слова «драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін.» лишилися незмінними.

Прочитавши цю вивіску, я мимоволі перейшов вулицю і зазирнув у крамницю. У глибині приміщення гарненька жінка гойдала на руках немовля, а другий хлопчик тримався за її фартушок. Неважко було впізнати в них Мінні та її дітей. Скляні двері до вітальні були зачинені, але здалеку, в майстерні по той бік двору, чув я звуки тієї музики, яка начебто ніколи не припинялася.

— Містер Омер вдома? — спитав я, входячи. — Мені хотілося б поговорити з ним хвилинку, якщо він вдома.

— О, так, сер, він вдома, — відказала Мінні. — У таку погоду з його астмою не можна виходити на вулицю. Джо, поклич дідуся!

Хлопчик, що тримався за її фартушок, закричав так гучно, що сам засоромився свого голосу і сховав голову в згортках материної спідниці — це дуже звеселило Мінні. Я почув, що до нас наближаються пихкання і зітхання, і незабаром переді мною з'явився містер Омер, дихаючи ще важче, ніж колись, але не дуже постарілий.

— До ваших послуг, сер, — сказав містер Омер. — Що можу я зробити для вас, сер?

— Ви можете потиснути мені руку, містере Омер, якщо ваша ласка! — відповів я, простягаючи руку. — Ви колись дуже добре поставилися до мене, і боюся, що тоді я був не надто вдячний.

— Та невже? — відказав старий. — Радий почути це, але щось не пригадую. Чи ви певні, що то саме я добре поставився до вас?

— Цілком певний!

— Очевидно, пригадувати мені тепер так само важко, як і дихати, — сказав містер Омер, поглядаючи на мене і похитуючи головою, — бо я все ж таки не пам'ятаю вас.

— Хіба ви не пам'ятаєте, як підійшли до карети зустріти мене, як я тут поснідав, як ми поїхали до Блендерстона разом: ви і я, і місіс Джорем, і містер Джорем теж, хоч він тоді не був її чоловіком.

— О боже мій! — вигукнув містер Омер і зайшовся кашлем від несподіванки. — Що ви кажете? Мінні, люба, ти пригадуєш це? Ще б пак, замовлення було на леді, здається?

— На мою матір, — підтвердив я.

— Саме так, — сказав містер Омер, торкаючись мого жилета вказівним пальцем, — і була там ще маленька дитинка. Були замовлення. Маленьке замовлення поклали разом з великим замовленням. Це було, звичайно, в Блендерстоні. Боже мій, і як вам живеться тепер?