Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Я відповів, що живеться мені дуже добре, і висловив сподіванку, що йому теж живеться непогано.

— О! Нема на що нарікати, знаєте, — сказав містер Омер, — щось мені дедалі важче стає дихати, та коли людина старіє, то їй вже нечасто стає легше дихати. Я приймаю речі, якими вони є, і намагаюсь узяти від життя якнайбільше. Так буде краще, правда ж?

Містер Омер знову закашлявся, бо сам розсміявся зі своїх слів. Мінні, яка стояла біля нього і забавляла своє немовля, допомогла батькові віддихатися.

— Боже мій! — сказав містер Омер. — Так, напевне. Два замовлення! І чи повірите ви, що під час цієї самої поїздки ми призначили день весілля моєї Мінні з Джоремом? «Призначте день, сер», — сказав Джорем. «Зробіть це, тату», — сказала Мінні. А тепер він став моїм компаньйоном. І подивіться! Його молодший син.

Мінні розсміялася, поправляючи волосся, коли батько її поклав свої гладкі пальці в ручку дитинки.

— Два замовлення, авжеж, — повторив містер Омер, замріяно похитуючи головою. — Саме так. А зараз Джорем працює над сірим гробом із срібними цвяхами, мірка із нього, — старий трунар показав на онука, — дюймів на два більша за цього. Може, хочете поїсти чогось?

Я подякував, але відмовився.

— Стривайте, — сказав містер Омер. — Дружина візника Баркіса, сестра моряка Пеготті — вона мала якийсь зв'язок з вашою сім'єю? Вона там служила, здається?

Моя ствердна відповідь дуже задовольнила його.

— Мабуть, у мене тепер і дихання полегшає, бо пам'ять явно кращає, — зазначив Містер Омер. — Гаразд, сер, тут у нас працює одна її юна родичка, в неї такий витончений смак на вбрання... Запевняю вас, що навряд чи будь-яка герцогиня в Англії може зрівнятися з нею.

— Чи то не маленька Ем’лі? — мимоволі спитав я.

— Її звуть Ем’лі, — відказав містер Омер, — і вона справді маленька. Але, вірте мені, таке в неї обличчя, що половина жінок у цьому місті показилася.

— Дурниці, батьку! — окрикнула Мінні.

— Люба моя, — сказав містер Омер, — я не кажу, що саме ти сказилася! — він підморгнув мені. — Я кажу тільки, що половина жінок у Ярмуті та й на п'ять миль довкола показилася від заздрощів до цієї дівчини.

— Краще було б їй знати своє місце в світі, батьку, — сказала Мінні, — і не давати підстав до балачок, тоді б вони не казилися.

— Та не могли б вони не казитися, люба моя, — відказав містер Омер. — Не могли б не сказитися! Отак ти знаєш життя? А що ж іще робити жінкам, особливо коли вони бачать красу іншої жінки?

Мені справді здалося, ніби містерові Омеру прийшов кінець після цих слів. Він так закашлявся, так безпорадно намагався знову вхопити повітря в легені, що мало не впав головою на прилавок, і його ноги, затягнені в короткі чорні штани з цвілими бантами, судорожно затремтіли. Нарешті приступ кашлю минувся, і містер Омер збадьорився, хоч усе ще дихав важко і так утомився, що мусив сісти на стілець біля прилавка.

— Бачите, — сказав він, витираючи спітніле обличчя і ледве дихаючи, — вона ні з ким не приятелює, не кажучи вже про хлопців. От і пішли чутки, ніби Ем’лі хоче стати знатною леді. Ну, на мою думку, чутки ці з'явилися головним чином через те, що вона колись казала в школі, які подарунки зробила б своєму дядькові, якби була леді.

— Запевняю вас, містере Омер, що вона й мені говорила про це, — ревно підхопив я, — коли ми обоє були ще дітьми.

Містер Омер кивнув головою і потер підборіддя.

— Саме так. А до того ж вона з маленькими коштами вміє вбиратися, бачте, краще, ніж інші змогли б з купою грошей, а це вже спричиняється до багатьох неприємностей. Більше того, вона раніше була, так би мовити, примхливою. Сказати більше — я теж так думаю, — мовив містер Омер, — вона не знала як слід, чого їй хочеться; трохи пустувала і насамперед не могла нікому підкоритись. Більше нічого не говорили проти неї, Мінні?

— Ні, батьку, — сказала місіс Джорем. — Оце — найгірші балачки, здається.

— Отже, — вів далі містер Омер, — коли вона поступила в компаньйонки до якоїсь сварливої старої леді, то вони не порозумілись, і вона собі пішла. Нарешті, вона поступила до нас ученицею на три роки. Майже два роки вже минуло, і нічого поганого не можу сказати про цю дівчину. Варта шести інших. Кажи, Мінні, чи не варта вона шести інших?

— Так, батьку, — відповіла Мінні, — я ж ніколи не недооцінювала її!

— Дуже добре, — сказав містер Омер, — це правильно. Отже, молодий джентльмене, — додав він, знову потираючи підборіддя, — щоб ви не подумали, ніби базікати мені легше, ніж дихати, то, мабуть, це й усе.