Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Дике це місце, Стірфорсе, правда?

— У темряві воно досить погане, — відповів він, — а море реве, неначе хоче з’їсти нас. Чи не в тому самому судні блимає вогник?

— Саме в ньому! — сказав я.

— Тоді я справді його бачив цього ранку, — промовив він. — Мабуть, інстинктивно натрапив на нього.

Увійшовши в смугу світла, ми вже більше не розмовляли і нечутно підійшли до дверей. Я зняв засув і, прошепотівши Стірфорсові, щоб він ішов за мною, ступив до хати. Ззовні ми чули бурмотіння голосів, а ввійшовши — почули оплески. Остання плескала, на превелике моє здивування, зав­жди засмучена місіс Геммідж, але не тільки вона серед присутніх була збуджена. Містер Пеготті, сяючи всім обличчям від незвичайної радості, сміючись на весь рот, широко розкрив свої грубі руки, щоб стиснути в обіймах маленьку Ем’лі. Гем, на обличчі якого воднораз малювалися захоплення, радісне хвилювання і властива йому незграбна соромливість, тримав маленьку Ем’лі за руку, немов збираючись познайомити її з містером Пеготті. А сама маленька Ем’лі, зашарівшись і соромлячись, але тішачись радістю містера Пеготті (це видно було з її веселих оченят), хотіла була стрибнути від Гема в обійми містера Пеготті, але наш прихід завадив цьому, бо вона перша побачила нас. У таких позах застали ми їх усіх, щойно ввійшли з темної холодної ночі в теплу світлу кімнату, а місіс Геммідж стояла позаду, шалено плескаючи в долоні.

Але вся картина так змінилась, коли ми ввійшли, що сумніви навіть брали, чи була вона справді раніше така. Я опинився посеред здивованої сім'ї лицем до лиця з містером Пеготті, простягаючи йому руку, а Гем загукав:

— Мастер Деві! То мастер Деві!

За мить ми вже стискали руки один одному, розпитували один одного, казали один одному, які ми щасливі, що зустрілись; і все це ми говорили всі разом. Містер Пеготті так зрадів, побачивши нас, що навіть не знав, що казати й робити. Знову й знову він стискав руки мені, потім Стірфорсові, потім знову мені. А потім він скуйовдив свій волохатий чуб і зареготав так весело і переможно, що просто любо було дивитися на нього.

— Ого, два джентльмени — дорослі вже джентльмени — прийшли під наш дах цього вечора, найкращого вечора в моєму житті! — заявив містер Пеготті. — Ніколи не траплялося такого раніше, слово честі! Ем’лі, серденько, іди-но сюди! Іди сюди, моє бісенятко! Ось друг мастера Девіда, люба моя! Ось джентльмен, про якого ти вже чула, Ем’лі. Він прийшов побачитися з тобою, разом із мастером Девідом, у найщасливіший вечір, який був чи буде в житті твого дядька, грім мене побий і тричі ура!

Одним подихом виголосивши цю промову, містер Пеготті схопив своїми величезними долонями обличчя племінниці, поцілував її не менше десятка разів, з гордістю і любов'ю поклав її голівку на свої широкі груди і з жіночною ніжністю погладив. Потім він відпустив її: вона втекла до кімнати, де колись я спав, а він оглянув нас, розпалений і захеканий від надзвичайної радості.

— Якщо ви, два джентльмени... дорослі вже тепер джентльмени, і такі джентльмени... — почав містер Пеготті.

— А й справді, справді! — загукав Гем. — Добре сказано! Справді! Мастере Деві, їй-бо, дорослі вже джентльмени — справді!

— Якщо ви, два джентльмени, дорослі вже джентльмени, — вів далі містер Пеготті, — не пробачите мені деяке схвилювання, коли зрозумієте, в чому річ, то я все ж таки проситиму пробачення. Ем’лі, люба моя!.. Вона знає, про що я збираюсь розповідати, — тут він знову не міг стримати веселощів, — і тому забралася геть звідси. Чи не будете ви такі ласкаві піти за нею, матінко, на якусь хвилину?

Місіс Геммідж кивнула головою і зникла.

— Якби це не був, — сказав містер Пеготті, сідаючи серед нас біля каміна, — найщасливіший вечір мого життя, то я був би себелюбною тварюкою... Більше нічого сказати не можу. Оця маленька, — Ем’лі, сер, — пошепки додав він Стірфорсові, — ота, що почервоніла, що оце втекла...

Стірфорс тільки кивнув головою, але зробив він це так виразно, з таким співчуттям до щастя містера Пеготті, що останньому здалося, ніби Стірфорс щось сказав йому.

— Справді, так, — мовив містер Пеготті, — то — вона, і така вона вже є. Дякую, сер.

Гем кілька разів кивнув мені головою, ніби погоджуючись із цими словами.

— Оця наша маленька Ем’лі, — вів далі містер Пеготті, — була в нашому будинку, я думаю (я людина не вчена, але така моя думка), була вона світлоокою радістю нашого дому. Вона — не моя дитина, у мене ніколи не було дітей; але більше не міг би я любити і свою рідну дитину. Ви мене розумієте? Не міг би!