Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— I як же нам щастить! — підхопив я. — Ми приїхали саме вчасно, щоб бути свідками їхньої радості від цих заручин! Ніколи не бачив я щасливіших людей. Як приємно спостерігати це й поділяти їхню чесну радість! От пощастило нам!

— Хлопець той трохи тупий для такої дівчини, чи не так? — зауважив Стірфорс. Він так щиро поводився з Гемом і всіма ними, що це несподіване й холодне зауваження мене мов громом вразило. Але, швидко обернувшись до нього і побачивши усмішку в його очах, я з полегшенням відповів:

— Ах, Стірфорсе! Добре тобі сміятися з сердеги. Ти можеш воювати з міс Дартль або намагатися жартами сховати свої симпатії від мене, але я знаю тебе краще. Коли бачу, як добре ти розумієш їх, як сприймаєш ти щастя цього простого рибалки або любов моєї старої няньки, то усвідомлюю, що тобі не байдужі ні радість, ані смуток, ані інші почуття таких людей. I за це, Стірфорсе, люблю тебе удвадцятеро більше!

Він зупинився і, глянувши мені в обличчя, сказав:

— Маргаритко, я певен, що це ти кажеш серйозно, з найкращими намірами. Хотів би я, щоб усі ми були такими!

Наступної хвилини він весело заспівав пісню містера Пеготті, і ми попрямували до Ярмута.

Понад два тижні лишалися ми зі Стірфорсом у цій місцевості. Годі й казати, що ми багато часу були разом, але траплялося нам і розлучатися на кілька годин. Він був добрим моряком, чого не можна було сказати про мене, і коли він виходив у море з містером Пеготті, що було його улюбленою розвагою, то я здебільшого лишався на березі. Життя в будинку моєї няньки покладало на мене обов'язки, від яких він був вільний: знаючи, як багато доводиться їй ходити за містером Баркісом удень, я не хотів повертатися додому пізно вночі, а Стірфорс, проживаючи в готелі, залежав тільки від свого власного настрою. Тому я часто чув, що він бенкетував з рибалками в улюбленій таверні містера Пеготті «Добра згода», коли я вже давно лежав у ліжку; у місячні ночі він їздив на море, загорнувшись у рибальський плащ, і повертався тільки з ранковим припливом. Але це не дивувало мене, бо я знав, що його неспокійна натура і смілива душа радісно знаходили собі розвагу в грубій роботі і суворій погоді, та в усіх інших моряцьких справах, що були свіжими й новими для нього.

Була ще одна причина, через яку ми тоді розлучалися: мені, звичайно, цікаво було їздити до Блендерстона, відвідувати здавна знайомі місця, де минало моє дитинство. Природно, що Стірфорс, побувавши там один раз, не був зацікавлений їхати туди знову. Отже, разів три-чотири ми зранку, поснідавши, йшли в різні боки і зустрічалися тільки ввечері, за обідом. Я не знав, що робить він у цей час; доходили до мене чутки, що він став дуже популярним у цій місцевості і знаходив собі двадцять способів розважитись там, де інший не знайшов би жодного.

А щодо мене, то в самотніх своїх мандрівках пригадував я кожен крок на старому шляху, відшукував старі місця, і це ніколи не набридало мені. Я відшукував такі місця, що часто виникали в моїй пам'яті, і блукав там, де колись блукав думками. Могила під деревом, де лежали мої батьки — та могила, на яку я з таким дивним жалем поглядав, коли там лежав тільки мій батько, могила, над якою стояв я зажурений, коли вона розкрилась, щоб прийняти мою прекрасну матір і її немовля, ця могила, з якої вірна Пеготті зробила справжній сад, — на цілі години притягала мене до себе. Вона знаходилася трохи осторонь від алеї кладовища, у тихому кутку; походжаючи алеєю, я міг читати імена на камінні, а звуки церковного дзвона, який відбивав години, здавалися мені далеким знайомим голосом. Я багато міркував про життя: ким я був і ким маю стати, і що таке особливе я маю зробити. Мої кроки повторювали за моїми думками, але були такі певні, наче я йшов дорогою додому, щоб в тиші будувати повітряні замки поряд з мамою.

Багатьох змін зазнав мій старий дім. Зникли ветхі гнізда, що їх так давно залишили граки; віти дерев були обрізані, вони втратили свою колишню форму. Сад був занедбаний, половина вікон у будинку була зачинена. Жив там тільки якийсь нещасний чоловік-сновида та люди, що доглядали його. Він зав­жди сидів біля мого віконця, поглядаючи на кладовище, і цікаво було мені довідатися, чи не приходять у його хвору голову думки, які займали мене рожевими ранками, коли я в нічній сорочці виглядав з того самого віконця і дивився на овець, що спокійно паслися під промінням ранкового сонця.

Давні наші сусіди, містер і місіс Грейпер, поїхали до Південної Америки, а їхній будинок постарів, струмені дощу пройшли крізь дах, пописали брудними потьоками стіни. Містер Чілліп одружився вдруге — з високою, худорлявою, кирпатою жінкою; з'явилось у них немічне дитинча; голова немовлятка була занадто важка, слабкі очі немовби зав­жди виявляли здивування — навіщо народився на світ їхній власник?