Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Цілком розумію, — сказав Стірфорс.

— Я був певний, що ви мене зрозумієте, сер, — сказав містер Пеготті, — і знову дякую вам. Мастер Деві, той може пригадати, якою вона була; а ви самі можете судити, яка вона є тепер; але ніхто з вас не може цілком зрозуміти, чим вона була, є і буде для мого люблячого серця. Я чоловік грубий, сер, грубий, як морський їжак, але, мабуть, тільки жінка могла б зрозуміти, чим є маленька Ем’лі для мене. Між нами кажучи, — він почав говорити ще тихше, — жінку, яка могла б це зрозуміти, звуть не місіс Геммідж, хоч у неї безліч чудових якостей.

Містер Пеготті знову обома руками скуйовдив волосся і продовжував, поклавши долоні на коліна.

— Є певний чоловік, що знав маленьку Ем’лі від тих часів, коли потонув її батько; він бачив її завжди — немовлям, малим дівчам, дівчиною. Не дуже гарний з лиця, о, ні, — казав містер Пеготті, — на мій зразок зроблений... грубий... наскрізь просолений зюйд-вестом... добре просолений... Але загалом — найчесніший парубок, серце в нього там, де слід бути.

Здалося мені, ніколи не бачив я, щоб Гем скалив зуби так, як при цих словах.

— І що ж робить оцей благословенний парубчина? — продовжував містер Пеготті, сяючи всім обличчям. — Він губить своє серце через нашу маленьку Ем’лі. Він ходить за нею, мов якийсь слуга, забуває свої справи, і через деякий час він мені пояснює, що трапилось. Я й сам хотів, бачте, щоб наша маленька Ем’лі добре вийшла заміж. Я хотів би бачити її, в усякому разі, під опікою чесного чоловіка, що мав би обороняти її. Не знаю, як довго я житиму, чи як скоро я помру, але знаю, що коли мене перекине якоїсь ночі дикий вітер у ярмутських водах, і востаннє побачу я міські вогні над хвилями, яких мені не подолати, то мені легше буде піти на дно, коли я зможу подумати: «Є там на березі чоловік, мов залізо, вірний моїй маленькій Ем’лі, поки той чоловік живе, ніяке лихо не торкнеться моєї Ем’лі».

Серйозно й просто містер Пеготті помахав правою рукою, ніби справді востаннє прощаючись з міськими вогнями, а потім, перезирнувшись із Гемом, почав знову:

— Гаразд! Я раджу йому поговорити з Ем’лі. Він уже досить великий, але він сором'язливіший, ніж маленький, і не наважується зробити це. Отже, я берусь поговорити. «Що? Він? — каже Ем’лі. — Він, якого я так добре знаю стільки років і так люблю? О дядю! Я ніколи не зможу вийти за нього. Він такий добрий хлопець!» Тут я поцілував і сказав їй тільки: «Люба моя, роби як знаєш, ти вільна, як пташка». А потім я повернувся до нього і сказав: «Хотів би я, щоб воно було так, але не виходить. Та будьте дружні одне з одним, як і раніше були, і кажу йому: стався до неї, як і раніше ставився, як і годиться чоловікові». А він сказав мені, потиснувши руку: «Так і робитиму». I по-чесному, мужньо тримався він так два роки, і вдома було в нас так, як заведено здавна.

Різні вирази змінювалися на обличчі містера Пеготті під час його оповіді. І ось знову повернулася переможна радість на його обличчя, коли він поклав одну руку мені на коліно, а другу — на коліно Стірфорсові і виголосив нам таку промову:

— I раптом, одного вечора — скажімо, сьогодні, — повертається маленька Ем’лі з роботи, а він із нею. Нема в цьому нічого особливого, скажете ви? Справді, бо він оберігає її, як брат, увечері і навіть удень, повсякчасно. Але оцей чортів парубок тримає її за руку і гукає мені весело: «Дивіться! Це моя майбутня маленька дружина!» А вона каже, наполовину сміливо і наполовину соромлячись, і сміючись, і плачучи водночас: «Так, дядю! Якщо ви дозволите»... Якщо я дозволю! — скрикнув Містер Пеготті і від захоплення зробив коло головою. — Боже мій, а що ж мені ще робити?.. «Якщо ви дозволите, то я тепер краще розумію речі, добре подумала про це і спробую бути йому хорошою дружиною, бо він милий, любий хлопець». А тоді місіс Геммідж заплескала в долоні, мов у театрі, а тут і ви ввійшли. Ось воно! Нема чого приховувати! Ви ввійшли, щойно все це відбулось, і оцей чоловік одружиться з нею, щойно закінчить вона навчання.

Гем аж похитнувся під ударом, яким містер Пеготті виявив свою нестримну веселість, довіру і дружбу; але відчуваючи, що мусить щось сказати нам, він мовив, запинаючись і переборюючи природну соромливість:

— Вона була не вища за вас, мастере Деві... коли ви вперше приїхали... А я вже тоді думав, якою вона буде, як виросте. Я бачив, як вона виростала... джентльмени... мов квітка. Я покладу життя за неї... мастере Деві... О! З охотою і радістю! Вона для мене більше... джентльмени... ніж... вона для мене все, чого я можу побажати, і більше, ніж можу я... ніж можу я сказати. Я... я люблю її віддано. Нема такого джентльмена на всій землі, та й на морі нема такого... що міг би любити жінку більше, ніж я люблю її, хоча є багато простих людей... які могли б сказати краще... те, що вони хочуть сказати.