Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Стірфорсе! Невже ви не хочете говорити зі мною?

Він подивився на мене — погляд його був той самий, але видно було, що він не впізнає мене.

— Боюся, що ви мене не пам'ятаєте, — сказав я.

— Боже мій! — раптом скрикнув він. — Та це ж маленький Копперфілд!

Я схопив його за обидві руки і не міг відпустити. Тільки сором і побоювання зробити йому неприємність стримали мене від того, щоб кинутися йому на шию і заплакати.

— Ніколи, ніколи, ніколи не був я таким щасливим. Любий мій Стірфорсе, який же я радий бачити тебе.

— Я теж радий, що зустрів тебе! — відповів він щиро, стискаючи мені руки. — Та слухай, Копперфілде, старий, отямся.

Все ж таки він був дуже радий бачити, як вразила мене зустріч з ним.

Я стер з обличчя мимовільні сльози, розсміявся, і ми посідали перед каміном.

— Ну, як же ти потрапив сюди? — спитав Стірфорс, плескаючи мене по плечу.

— Я приїхав сюди кентерберійським диліжансом, сьогодні. Мене всиновила моя двоюрідна бабуся, що живе в Кентербері, і я щойно закінчив свою освіту. А як ти потрапив сюди, Стірфорсе?

— Я, бачиш, став тепер, як то кажуть, оксфордцем, — відказав він, — тобто мене мучать в Оксфордському університеті. Іноді все набридає мені до смерті, і тоді — як оце тепер — я їду до своєї матері. А в тебе до чорта милий вигляд, Копперфілде. Глянеш на тебе — той самий. Аж ніяк не змінився.

— Тебе я впізнав одразу, — сказав я, — та це й не дивно, тебе легше запам'ятати.

Провівши рукою по своїх кучерях, він розсміявся і весело сказав:

— Так, я тепер виконую свій обов'язок сина. Мати живе біля міста; дороги зараз хтозна в якому стані, а вдома у нас досить нудно, тому я залишився тут на цю ніч, а не поїхав додому. Я й шести годин не пробув у місті, і весь цей час я позіхав і хропів у театрі.

— Я теж був у театрі, — сказав я. — У Ковент-Гардені. Яка чудова й велична вистава, Стірфорсе!

Стірфорс щиро розсміявся.

— Мій любий юний Девіде, — сказав він, знову плескаючи мене по плечу, — ти справжня маргаритка [11] В оригіналі — гра співзвучних слів: Davy і daisy — останнє англійською означає «маргаритка». . Польова маргаритка на світанку не може бути зеленішою за тебе. Я також був у Ковент-Гардені — ніколи не бачив нічого жалюгіднішого. Гей, чоловіче!

З цими словами звернувся він до лакея, який здалеку уважно спостерігав нашу зустріч, а тепер поспішно підбіг до нас.

— Куди ви запхали мого друга, містера Копперфілда? — спитав Стірфорс.

— Прошу пробачення, сер?

— Де він спить? У якому номері? Ви знаєте, про що я хочу довідатися, — сказав Стірфорс.

— Так, сер, — підлесливо відповідав лакей. — Містер Копперфілд мешкає тепер у сорок четвертому, сер.

— А якого це чорта, — відказав Стірфорс, — загнали ви містера Копперфілда у той хлівець над стайнею?

— Бачите, сер, ми не знали, сер, — плазував перед ним лакей, — що містер Копперфілд хоче кращий номер. Ми можемо дати містерові Копперфілду сімдесят другий, сер, якщо він волітиме цього. Поруч з вами.

— Авжеж волітиме цього, — відповів Стірфорс. — І зробіть це зараз.

Лакей негайно пішов переносити мої речі. Стірфорс ще веселився з того, що мене поселили в сорок четвертий, знову розсміявся, знову вдарив мене по плечу і запросив поснідати з ним наступного ранку о десятій годині. Я був гордий і щасливий прийняти це запрошення. Та було вже досить пізно, ми взяли свічки і пішли нагору, де сердечно попрощались біля його кімнати. Нова моя кімната була значно краща, ніж перша. Посередині стояло ліжко з безліччю подушок, на якому помістилося б не менше шести чоловік. Тут я і заснув, і цілу ніч снилися мені стародавній Рим, Стірфорс і дружба. Вдосвіта стукіт екіпажів вдерся у мої сни, і я почав марити про храми небесні та про грізних богів.

Коли покоївка постукала в мої двері о восьмій годині і повідомила, що гаряча вода для гоління стоїть у коридорі, я страшенно шкодував, що мені нема чого голити, і зашарівся в ліжку. Одягаючись, я весь час мучився підозрою, що покоївка сміялася з мене, пропонуючи мені воду для гоління. З винуватим і збентеженим виглядом йшов я повз неї снідати. Я був такий занепокоєний своїм молодшим, ніж мені хотілося, виглядом, що спочатку зовсім не наважувався пройти повз покоївку через ганебні обставини з голінням. Почувши, що вона спускається по сходах, я застиг, пильно милуючись через вікно кінною статуєю короля Карла в оточенні юрби візників, хоч вона й не здавалась величною в тумані й мороці. Від цього споглядання відірвав мене лакей, який доповів, що джентльмен чекає на мене.