Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Виїхавши з Голден-Крос на Черінг-Крос, ми під'їхали до маленького готелю. Лакей показав мені вітальню, а покоївка провела до призначеної мені маленької спальні, яка пахла, мов наймана бричка, і замкнена була, наче комора. Мене все ще непокоїла моя юність, бо ніхто не віддавав мені належної поваги: покоївка цілком байдуже ставилася до всіх моїх думок, а лакей фамільярно давав мені всілякі поради, підкреслюючи мою недосвідченість.

— Ну, — співчутливо сказав лакей, — що ви замовите на обід? Молоді джентльмени здебільшого вибирають птицю. Візьміть курча!

Найвеличнішим тоном відповів я йому, що курча мені не до смаку.

— Та невже? — спитав лакей. — Молодим джентльменам здебільшого набридає їсти яловичину або баранину, то візьміть телячу котлету!

Неспроможний вигадати нічого іншого, я згодився на його пропозицію.

— Може, хочете картоплі? — сказав лакей, схиливши голову набік і улесливо посміхаючись. — Молоді джентльмени здебільшого не хочуть картоплі.

Найгустiшим басом наказав я йому замовити телячу котлету з картоплею та з усяким гарніром; я велів йому спитати в конторі, чи немає листів для Тротвуда Копперфілда, есквайра [10] Есквайр — титул осіб «благородного» походження, на листах ставиться після імені адресата. — я напевно знав, що листів нема і не може бути, але мені здавалося конче потрібним для дорослого чоловіка чекати на пошту.

Незабаром він повернувся, повідомивши, що листів нема (це мене, звичайно, дуже здивувало!); потім почав накривати перед каміном на стіл для мого обіду і спитав, якого мені подати вина. Я відповів:

— Півпінти хересу!

Боюся, що він скористався цією нагодою, аби подати мені суміш із залишків вина з кількох маленьких графинів. Ця думка з'явилась у мене тому, мабуть, що поки я читав газету, лакей схилився за низькою дерев'яною загородкою (то було його приватне помешкання) і почав там щось переливати з кількох пляшок в одну, немов аптекар, що готує за рецептом. Справді, коли мені подали вино, я переконався в цьому; скуштувавши його, я відчув, що в ньому було більше англійських елементів, ніж могло бути в натуральному іноземному вині, але соромливість змусила мене мовчки проковтнути цю рідину.

Випивши, я розвеселився (з цього можна зробити висновок, що отруєння на певних стадіях — річ не зав­жди неприємна) і вирішив піти на виставу. З цією метою я обрав Ковент-Гарденський театр; сидячи там позаду центральної ложі, побачив я «Юлія Цезаря» і новий балет. Незвично й радісно було мені дивитися на всіх цих благородних римлян, які ожили і ходять переді мною назад і вперед (а нещодавно вони були тільки сухими шкільними схемами!). Неосяжні простори розкрила переді мною ця суміш реальності й вигадки, чудові вірші, блиск рампи, музика, блискавичні зміни декорацій, людний зал глядачів. Вийшовши опівночі на мокру вулицю, я почувався, наче спустився з хмар, де прожив кілька романтичних років, в злиденний світ, що вовтузився, плескотів, блимав вогнями, бився парасольками, стукотів екіпажами, рипів чобітьми, захлинався в багнюці.

Деякий час безпорадно стояв я на вулиці, не знаючи, куди податись; але безцеремонні штовхани і вигуки незабаром привели мене до тями і нагадали, що треба повертатися до готелю; я йшов туди, охоплений дивовижними видіннями. Випивши у вітальні трохи портеру і закусивши устрицями, я сидів там ще з годину, мрійно задивившись у вогонь каміна.

Спогади про п’єсу проходили переді мною, немов прозорий серпанок, крізь який я бачив образи мого минулого. Тому я не знаю, як саме той гарний молодий чоловік, одягнений з такою вишуканою недбалістю, яку з багатьох причин варто було запам'ятати, з’явився переді мною. Але я пам’ятаю, що не помітив, коли він справді ввійшов, бо саме насолоджувався його компанією в своїх думках, сидячи біля каміна.

Нарешті я підвівся іти спати; з цього дуже зрадів сонний лакей з метушливими ногами, що як міг їх скручував, зчіпляв чи викривляв всіма можливими способами в своїй маленькій комірчині. Я йшов до дверей повз того чоловіка і ясно побачив його. Я негайно обернувся, відступив крок назад і знову подивився на нього. Він мене не впізнав, але я впізнав його вмить.

Іншим разом я, мабуть, не наважився б заговорити з ним, відклав би це на завтра і більше не побачив би його. Але в тому стані, коли п'єса все ще бриніла в моїй голові, я хотів подякувати йому за колишнє піклування, давня любов моя до нього з новою силою спалахнула в моїй душі; отже, з калатанням серця підійшов я до нього і сказав: