Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Стірфорс чекав на мене не в загальній вітальні, а в окремій кімнаті, оздобленій червоними завісами і турецькими килимами; там весело палахкотів вогонь, смачний гарячий сніданок стояв на сніжно-білий скатертині; привітна мініатюра цієї кімнати, вогню, сніданку та Стірфорса виблискувала в маленькому круглому дзеркалі над буфетом. Спочатку я почувався ніяково, бо Стірфорс тримався так незалежно, так елегантно, так переважав мене в усьому; але його мила дбайливість незабаром змусила мене почуватись як вдома. Я не міг надивуватись, як змінився готель з приїздом Стірфорса, як нудно і самітно було мені вчора, як зручно й весело сьогодні. Фамільярності лакея ніби ніколи й не було. Він прийшов до нас, так би мовити, посипавши голову попелом.

— Ну, Копперфілде, — сказав Стірфорс, коли ми лишилися вдвох, — я хочу почути, що ти робиш і куди ти їдеш, і все про тебе. Мені здається, ніби ти — моя власність.

Я аж засяяв від радості, що він усе ще цікавиться мною, і розповів йому, як бабуся моя запропонувала мені цю невелику мандрівку, і куди я їду.

— Отже, ти не поспішаєш, — сказав Стірфорс, — то чому б тобі не поїхати зі мною додому до Гайгета і не побути у нас день-два? Тобі сподобається моя мати — вона трохи нудненько пишається мною, але це ти їй зможеш пробачити, — а ти сподобаєшся їй.

— Хотів би я бути певний, що воно буде саме так, як ти кажеш, — відповів я, усміхаючись.

— О! — сказав Стірфорс. — Кожен, хто любить мене, може претендувати на її симпатію.

— Тоді я гадаю, що буду її улюбленцем, — зазначив я.

— Гаразд! — сказав Стірфорс. — Їдьмо, і доведи це. Спочатку ходімо на годинку-другу подивитись левів, — цікаво показати їх такому зеленому хлопцеві, як ти, Копперфілде, — а потім помандруємо в екіпажі до Гайгета.

Я ледве йняв віри, що це не сон, і що я не прокинусь у номері сорок чотири, щоб іти до загальної вітальні і терпіти фамільярні жарти лакея. Я написав моїй бабусі і розповів про щасливу зустріч зі своїм улюбленим шкільним товаришем та про те, що прийняв його запрошення, а після цього ми сіли в екіпаж, оглянули Панораму та інші пам'ятки, походили по музею, де я відзначив, як багато найрізноманітніших речей знає Стірфорс і як мало він, здавалося, цінує свої знання.

— Ти здобудеш високий науковий ступінь в університеті, Стірфорсе, — сказав я, — якщо вже не здобув його. Університет матиме досить підстав пишатися тобою.

— Це я здобуду ступінь? — скрикнув Стірфорс. — Тільки не я. Люба моя Маргаритко... ти нічого не матимеш проти, якщо я зватиму тебе Маргариткою?

— Аж ніяк, — відповів я.

— От добрий хлопець! Люба моя Маргаритко, — вів далі Стірфорс, сміючись. — Я не маю ні найменшого наміру відзначатися таким шляхом. Я вже зробив для себе достатньо. Навіть самому собі я надокучив.

— Але слава… — почав був я.

— Ах ти, романтична Маргаритко! — ще щиріше розреготався Стірфорс. — Чи треба мені турбуватися, щоб купка твердолобих недоростків витріщала на мене очі і піднімала вгору руки? Хай вони роб­лять це комусь іншому. Для нього це буде слава, хай тішиться на здоров'я.

З соромом відчув я, що зробив ще одну велику помилку, і радий був змінити тему розмови. На щастя, зробити це було неважко, бо Стірфорс зав­жди міг з властивою йому безтурботністю і легковажністю переходити від однієї теми до другої.

Оглянувши місто, ми пообідали. Короткий зимовий день швидко скінчився, і вже було темно, коли наш візник зупинився перед старим цегляним будинком у Гайгеті, під горою. Літня, хоч і не дуже стара леді, з гордовитою поставою і гарним обличчям, зустріла нас біля воріт. Привітавши Стірфорса словами «мій любий Джеймс», вона обійняла його. Він познайомив мене зі своєю матір’ю, а вона з величною чемністю привіталася зі мною.

То був елегантний старомодний будинок, дуже спокійний і впорядкований. З вікон моєї кімнати видно було весь Лондон — місто розкинулося вдалині, немов велика хмара, що її де-не-де перетинали мерехтливі вогники. Переодягаючись, я встиг оглянути солідні меблі, вишиті картини в рамках (зроблені, гадаю, матір'ю Стірфорса, коли вона була ще дівчиною) та кілька пастельних портретів дам з напудреним волоссям і в корсетах, що зникали та знову з’являлись на стіні від мерехтіння та потріскування щойно запаленого вогню у кімнаті. Мене покликали обідати.

В їдальні побачив я другу леді — невеличкого зросту, чорняву і неприємну на вигляд, хоч у зовнішності її були деякі гарні риси. Ця леді привернула мою увагу: може тому, що я не сподівався побачити її, може тому, що мене посадили навпроти неї, а може тому, що в ній справді було щось варте уваги. У неї було чорняве волосся, пильні чорні очі, худорлява статура і давній шрам над губою — краще назвати його рубцем, бо він був відмінного від її шкіри кольору, а рана була колись, мабуть, глибока і розсікла рот аж до підборіддя; але тепер рубець був ледве помітний на верхній губі і над нею і трохи змінив її форму. Я вирішив, що їй, мабуть, років тридцять, і що вона хоче вийти заміж. У ній помітна була якась ветхість, мов у будинку, що його довго здавали квартирантам. А проте, як я вже казав, у зовнішності її були деякі гарні риси. Здавалося, худорлявість її — наслідок якогось нестримного внутрішнього вогню, що виблискував у її жадібних очах.