Адольфо Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Побудьте сьогодні вдома, — сказала вона. — Не ходіть нікуди. Відпочиньте, до завтра й оклигаєте.

— Духом ситий не будеш. А я не маю сили навіть локшину зварити.

— Моя тітка Паула принесла мені тістечок — цілий таріль. Дозвольте вас почастувати.

— Якщо ви прийдете поїсти їх зі мною.

— Ні, тільки не це. Прошу вас, не ображайтеся. Ви ж знаєте, які в нас люди.

Спершу одне, а тоді ще одне; так Відаль і з’їв півдесятка — дуже смачні — і випив кілька мате. Тістечка, проте, були важкі: після обіду він довго спав, як то бувало давно, коли прокидаєшся й не розумієш, чи зараз день, а чи середина ночі.

Після сієсти випив іще одне мате, даремно сподіваючись, що Ісідоріто принесе з ремонту приймач, нарешті спромігся зварити локшини і з’їв її з тертим сиром та вчорашнім хлібом, запивши червоним вином. Коли від страви лишилися самі крихти, з’явився Джимі.

— Я що, спізнився? — запитав він.

— На диво. Уже нічого немає.

— Тільки не кажи, що й у буфеті немає ласощів. Пудингу чи бодай шоколадки.

— Ну ось, шоколадка Ісідоріто. Хоча тобі таке загрожує нестравністю.

— Не хвилюйся, поїсти ще можу, — запевнив Джимі, квапливо вгризаючись у шоколад. — Ви ж через це не посваритеся? До речі, ми думаємо сьогодні зіграти партійку в Нестора. У нього з сином добрі стосунки, так буде надійніше. Прийдеш?

Відаль подумав, що можна й піти — Неліда не знатиме, а він розвіється, поспілкується з хлопцями, відсвіжить голову, яку опосіли похмурі думки після цілого дня самотньої бездіяльності та важкості в животі.

— На вулиці так само холодно? — озвався він.

— Краще вдягнися: вінки тепер дорогі.

Відаль накинув на плечі пончо, і вони вийшли в ніч.

— Що з тобою? — запитав Джимі. — Чого ти зігнувся?

— Нічого. Поперек болить.

— Роки, старенький, роки. Мудрі люди заздалегідь починають боротися проти старості. Коли думаєш про неї — смутишся, підупадаєш духом, і це помітно, бо інші кажуть, що ти передчасно здаєшся. Коли забудеш — тобі нагадають, що на все своя пора, назвуть кумедним стариганем. Хоча цього не уникнути. Дивися, юрба отам на розі — чи просто роззяви, чи каральний загін, як їх тепер називають… Краще нам обійти квартал, щоб не зустрічатися з ними.

— До всього можна призвичаїтися. Гадаєш, за нашої молодості двоє старих аргентинських сеньйорів так само обачно корилися б?

— Тоді всі були розбишаками, але на самоті — хтозна…

Нестор із дружиною та сином, якого теж звали Нестором, мешкав на вулиці Хуана Франсіско Сеґі, у будиночку, де їдальня й одна зі спалень виходили на вулицю, а решта кімнат — чи то в садок, чи то на пустище. Джимі з Відалем застали решту свого товариства в їдальні. Настінний годинник із маятником зупинився на дванадцятій. Господиня, донья Рехіна, як звичайно, не виходила до чоловікових приятелів; на запитання про неї той недбало махнув рукою вглиб дому.

— Мене чекають у кав’ярні на протилежному боці проспекту, — підвівся Нестор-молодший.

— Альвеара [14] Карлос Марія де Альвеар (1789–1852) — аргентинський державний та військовий діяч, верховний правитель Об’єднаних провінцій Ла-Плати 1815 року, головнокомандувач аргентинських військ під час війни з Бразилією. , — наголосив Данте.

Усі засміялися.

— Наш викопний старенький, — напрочуд серйозно завважив Джимі.

— Сеньйор Данте мав на увазі проспект Визволителя [15] Тобто Хосе де Сан Мартіна (1778–1850) — аргентинського генерала, володаря титулу Визволителя Аргентини, Чилі й Перу від іспанської корони. , — чемно виправив Несторів син.

— Данте слушно каже, — мовив Аревало. — Треба опиратися цим ненастанним змінам. Щодвадцять років міняються назви вулиць і номери будинків…

— Це люди змінюються, — підкреслив Джимі й тихенько заспівав « Де подівся мій Буенос-Айрес? »

— Тепер це зовсім інше місто, — додав Аревало. Несторів син попрощався з гостями.

— Ми вам як сніг на голову, — перепросив Відаль.

— Виганяємо вас із дому, — підхопив Аревало.

— Головне — щоб вам було зручно, — сказав хлопчина. — Не хвилюйтеся за мене.

— Це неподобство, що через нас ви мусите йти, — наполягав Аревало.

— Та яке це має значення? — заперечив юнак. — Я добре ставлюся до татових друзів. Хай там що, — прошепотів він.

Нестор-молодший лагідно поплескав батька по спині. Усміхнувся, помахав усім присутнім і вийшов.

— Хороший хлопець, — підсумував Відаль.

— Базікало, — буркнув Джимі.

Нестор поставив на стіл фернет, оливки й арахіс. Рей простягнув захланну руку. Хлопці кинули жереб. Відалю випало грати з Аревало й Джимі, тож усі нинішні партії він уже, вважай, виграв.