Адольфо Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Зате в коханні нам пощастить — аж гай загуде, — мовив Нестор.

— Чого це вам має пощастити? — відповів Джимі. — Карти ж не винні, що ви програли.

— Лиши нам бодай надію, — з лагідним докором усміхнувся Рей, хитаючи головою.

— Погляньте на нього, — закликав Аревало. — Де й ділася його славнозвісна зухвалість. Ні, недарма Новйон [17] Альберто Новйон (1881–1937) — аргентинський драматург і театральний режисер. уважав, що вже сама думка про любов робить людину людиною.

Хлопці гуртом вийшли надвір, проте невдовзі розійшлися в різні боки. Залишився тільки Рей.

— Я хочу розім’яти ноги, — мовив він. — Ісідро, проведу тебе додому. Будь ласка, не подумай, наче в мене тільки тої радості в житті, щоб, розвалившись у кріслі, дивитися футбол по телевізору. З повагою до всього цього новітнього мотлоху.

Остання фраза чимось роздратувала Відаля. Дорогою Рей узяв його попід руку.

— Пройдімося ще трохи, — попросив він. — Тепер ти проведи мене.

Вони собі йшли, а Відаль думав про те, що хоче лишитися на самоті, у власному ліжку — влягтися й заснути.

— Потепліло начебто сьогодні, — порушив мовчанку він.

— Як завжди на Різдво Предтечі, хоча цього року й запізно.

Цікаво, думав Відаль, чому вночі йому не докучає те, що мучить удень. Наприклад, люмбаго: удень воно дошкуляло значно сильніше. Мабуть, ніч — це його пора.

— До завтра! — поспішно вигукнув Відаль, довівши товариша до пекарні.

— Я проведу тебе.

Зненацька Відаль здогадався, що Рей, імовірно, хоче сказати йому щось важливе. Якщо не наважиться — так вони, мабуть, і ходитимуть до світанку.

— Чого це тебе вчора не було? — знову заговорив він.

— Уранці? Та то дівчата каверзують…

Рей явно вагався між потребою щось розказати й страхом. Відаль не був допитливий. З егоїзму втомленої людини він вирішив припинити це тиняння.

— До завтра, — мовив він і шаснув у під’їзд. Перед ним промайнуло м’ясисте обличчя Рея з відкритим ротом.

Уранці в попереку знову запекло. Відаль насилу підвівся, закип’ятив води, одягнувся й випив кілька мате. Неспішно рухаючись то так, то сяк, він ретельно досліджував біль. Кепкуючи з себе самого, порівнював власні дії з манерою доброго гравця в труко — наприклад, Аревало (чи Джимі, що наслідував Аревало), — який відкриває карти одну по одній, навмисне повільно аналізуючи кожен хід. Відтак дійшов висновку, що біль поки цілком собі стерпний і не виправдовує витрат на уколи й аптеку; а потім збагнув, що тепер, як справжній чоловік, він мусить здолати найтяжче випробування: перепрати білизну. «Негайно», — сказав він собі, проте злякався, уявивши, як тертиме й полоскатиме, зігнувшись дугою, і подумки обізвав «мастодонтами» старі широкі й глибокі раковини в їхньому домі. «Таких уже не роблять, — обурився він. — Недарма кажуть, що люди тепер змаліли». Відаль згріб в оберемок труси, шкарпетки, сорочку й майку. «Нічого не вдієш, — похитав головою він. — Поки не виплатять пенсії — та й чи виплатять? — не можна віддавати білизну пралі. Антонія на мене розсердиться, як завжди, коли я не звертаюся до її матері. Проте без пенсії це недозволена розкіш. Чого це я знову говорю сам до себе?»

Донья Далмасія, мати Антонії, була місцевою знаменитістю. Замолоду овдовівши, ця відважна креольська сеньйора з прання й прасування (безперестанку співаючи та жартуючи) вивела в люди вісьмох дітей, кожне з яких було ще й досить пристойно вбране. Тепер, коли всі вони (крім Антонії) мешкали з власними сім’ями, ласкава, щиросерда та безмежно працьовита донья Далмасія взяла до себе трьох блідих онучок, бо син, їхній батько, переживав непрості часи. І все-таки з літами характер її змінився: вийшла на поверхню прихована брутальність, за яку нові мешканці нагородили її насмішкуватим, хоч і по-дружньому, прізвиськом Солдафон. У хвилини гніву ця добродійка не знала міри: хто попадав їй під гарячу руку, той наражався на ризик, проте донья Далмасія швидко відходила й легко прощала кривди.

— Хоч би я нікого не зустрів, — пробурмотів Відаль, ідучи до вбиралень. — Тут же все помічають, навіть те, скільки разів ти в туалеті був, — та, звісна річ, він зустрів Фабера й Неліду, яка прала білизну.

— Я оце пояснював сеньйориті, — озвався Фабер, — що винні не тільки немічні небораки. Винні ще й ті, хто нацьковує.

— Доне Ісідро, ви не повірите. Антонія зі мною не розмовляє.

— Не може бути, — відповів Відаль.