Адольфо Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Ми бодай відбулися дешевше, ніж Уберман, — завважив Фабер.

— Доне Ісідро, ваш син справив на мене враження відповідального юнака, — улесливо мовив Больйоло, як завжди за делікатних обставин. — Ви будете такі ласкаві поговорити з ним?

— Поговорити? — перепитав Відаль.

— Хай він попитає: може, в мене ще вийде якось вернути щелепу? Ви ж знаєте, яка вона дорога.

— Знаю, аякже.

— Я можу на вас покладатися?

— Мабуть. А що сталося з Уберманом?

Недовірливо звівши брови, Больйоло все ж заходився пояснювати:

— Він, бідолашний, їхав машиною по Лас-Ераса…

— Дозвольте, я розкажу, — знову посунув його Фабер. — Я вирізав зізнання вбивці з «Ультіма opa», — він витяг аркуш із кишені й обережно розгорнув. — Слухайте, тут усе слово в слово: «Я побачив у попередній машині цю лисину й зрозумів, що виїхав у чужий ряд. По правді, я, очевидно, й без того вже був роздратований. Але повірте, сеньйори, все сталося, саме як я передбачив: інші автомобілі рушили, а той, попереду, так і стояв. Його водій, цей голомозий дідок, спершу сам на силі збирався, а потім почав машину заводити.

Дідок став жертвою мого роздратування іншими подібними ситуаціями, що склалися через інших таких старих. Я просто не стримався. Не зміг подолати спокусу пальнути в цю клаповуху лису макітру».

— Що зробили з цим божевільним? — запитав Відаль.

— Цитьте, не кажіть такого, — втрутився Больйоло.

— Його одразу відпустили, — повідомив Фабер. Тим часом Больйоло відкрутив собі кран і попив зі жмені.

— Прошу вас, коли трапиться нагода, поговоріть із сином, — нагадав він Відалю й пішов до себе. Співрозмовники неспішно послідували за ним.

— Шкода мені його, — мовив Фабер.

— А мені ні, — озвався Відаль. — Корчить із себе дрібного невдаху, а сам вислуговується в консьєржа на побігеньках. Знай собі думає, до кого вигідніше прибитися.

Дорогою вони зустріли Неліду й Антонію. Відаль помітив, що з Фабером дівчата не привіталися. Той одразу пішов додому.

— Гарні ж у вас друзі, доне Ісідро, — іронічно осміхнулася Антонія.

— Ви про Баламута?

— Баламут — то таке. Але цього старого паскудника я терпіти не можу.

— Антонія правду каже, — притакнула Неліда.

Відаль захоплено оглянув плавний лебединий вигин її шиї, подумав, що сам він постійно відкриває в цій дівчині нові риси, проте одразу ж квапливо перепитав:

— А що він зробив?

— Та чого він тільки не зробив! — спалахнула Антонія. — Старий паскудник! Я з вами говорю, а лють мене так і душить. Він поночі вештається коло виходків і чіпляється зі своїми безцеремонними пропозиціями. Не вірите мені — спитайте в Неліди.

— З десятої вечора ховається тут і вичікує, — потвердила та.

— Не може бути! — вигукнув Відаль.

— Не сумнівайтеся. Ми це напевне знаємо.

— Яка гидота. А сам він хіба не бачить цього? Мабуть, із відчаю сором згубив.

І Відаль велемовно осудив неймовірну Фаберову поведінку.

— Такого дідка, — заявила Антонія, — я видала б і не пошкодувала.

По суті згодний з нею, Відаль усе-таки спробував оборонити сусіда:

— Нікому він, бідака, не потрібен.

Він повторював це раз у раз, наводив й інші аргументи, проте дівчата й чути його не бажали.

— Я винищила б усіх таких дідків, — укотре проголосила Антонія.

— Ну добре, добре. Я визнаю, що ви праві. Старі, які чіпляються до дівчат — це жалюгідне, ганебне видовище. Ви праві, абсолютно праві. Але якщо порівняти їх із якимось убивцею, зрадником чи донощиком…

— Вас же Фабер не кривдив. А уявіть себе на моєму місці.

— Звісно, ви ображені, — погодився Відаль. — Прощення Фаберу нема. Але, можливо, цей бідолаха просто не розуміє, яка сміховинна його поведінка, бо зрозуміти це — означає змиритися з тим, що ти вже старий і скоро помреш.

— А мені що до того? — відтяла Антонія.

Вона слушно каже, подумав Відаль, і все-таки, востаннє намагаючись виправдати товариша, відповів:

— Так, ви обидві праві. Фабер старий і потворний, та в цьому не можна його винуватити, бо ніхто не буває старим і потворним із власної волі.

Антонія глянула на нього й похитала головою, мовби почула щось несосвітенне, і згодна була пробачити Відалеві тільки тому, що приймає його таким, як він є.

— Доне Ісідро, ви неможливі. Піду я краще білизну виперу.

— Не кажіть такого при Антонії, — шепнула Неліда, наздоганяючи подругу.

Потім йому полегшало. Довгий день блаженного дозвілля виявився благодатним. За порадою Неліди Відаль не виходив із дому. Опівдні, рушивши до ресторану, він зустрівся з дівчиною в під’їзді.