Адольфо Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Гей! — ураз отямився Відаль. — Це ж усе мої речі! Вони потрібні мені напохваті!

— Вони і є напохваті, — відповів син, замикаючи шафу.

— Ти здурів? — обурився Відаль. — Пальто, краватка — нехай. Але як мені завтра вранці дивитися на годинник, якщо він лежатиме в шафі?

— Увечері до мене прийдуть хлопці з Молодіжного комітету.

У синовому тоні Відаль почув нотку роздратування чи нетерплячки.

— Це добре! — щиро вигукнув він. — Я радий, що ти покликав до себе друзів. Знаєш, я думаю, краще тобі з ровесниками спілкуватися…

Відаль затнувся, не бажаючи діймати сина докорами. Іноді він необачно згадував лікарку, яка зробила Ісідоріто таким педантичним і агресивним.

— Про мене, хай би не приходили, — відрубав той, уловивши мовчазний батьків закид.

— Бачив би ти, як мій батько годив моїм друзям! Жили ми дуже скромно — не певен, чи ти зрозумієш. Але він однаково змушував маму пекти пироги для гостей і навіть одягати найкращі сукні.

— Скільки вже можна згадувати цих старих пелехів.

— Не забувай, що це твої дід і баба.

— Та знаю я, що ми не легкобити. Ти мені про це весь час торочиш.

Відаль із лагідною цікавістю глянув на сина. Навіть у рідних, найближчих бувають думки, про які ми й не здогадуємося. Люди не прозорі. Колись ця думка тішила Відаля — здавалося, що вона гарантує кожному внутрішню недоторканність, — тепер же свідчила хіба що про самоту.

— Я радий, що вони прийдуть, — сказав Відаль, щоб достукатися до сина й витягти його з мушлі. — Я сам допіру думав, що мені приємно бути в молодечому товаристві.

— З чого б тобі це було так приємно?

— А тобі хіба зле?

— Чому зле? Я ж не ти.

— А, конфлікт поколінь. Ми один одного не розуміємо? Це тобі лікарка наговорила?

— Можливо. Та все одно краще, щоб хлопці тебе тут не бачили. На лихо, прийде один — ну просто божевільний. Його всі люблять, він городину розвозить. Про нього навіть віршика склали: «Зух шалений виїжджа з-за рогу…»

— То що мені — вештатися по вулицях, доки ти прийматимеш друзів?

— По вулицях? Не вигадуй. Я не хочу, аби з тобою щось сталося.

— Неймовірно. Ти мені пропонуєш під ліжком сховатися?

— Не вигадуй. Я дещо придумав, — Ісідоріто взяв батька за руку й потягнув геть із квартири. — Поквапся. Вони ось-ось прийдуть.

— Не штовхайся. Куди ми йдемо?

— На горище, — підморгнув Ісідоріто, приклавши палець до вуст. Батько міг зрозуміти ці слова як пояснення чи як наказ. У першому подвір’ї вони зустріли Фабера, який вертався з туалету. Потім — Неліду з оберемком білизни. Ісідоріто штовхав Відаля; той квапливо видерся по сходах, надіючись, що вона його не помітить. На горищі довелося рачкувати, бо стеля там була дуже низька.

— Тут тобі буде добре, — запевнив син. — Ляжеш на ящик, поспиш. Вимкни світло і не спускайся, доки я не покличу.

Не встиг Відаль запротестувати, як Ісідоріто втік. Місцина була гиденька. Дон Солдано, гуртовий торговець птицею і яйцями, влаштував собі на горищі склад, заставивши його брудними, смердючими ящиками. Глупа темрява здавалася нестерпною. Ісідоріто так поспішав, що батько не встиг прихопити ані пальта, ні пончо, хоч і радів тепер, що не муситиме здавати їх у хімчистку. Проте його колотило від холоду, та й дошки, на які він улігся, були доволі тверді. Якби ж то він бодай зайшов у туалет… А то розгубився, як завжди, коли Ісідоріто був знервований.

Двадцять років тому його так само морочила Віолета, Ісідорітова мати, невпокійна жінка, яку раз по раз охоплювали безумні, несосвітенні наміри. Вона була така самовпевнена, що Відаль відчував, як образить її найменший сумнів, і з часом опинився в неї під закаблуком. Що він згадував насамперед, думаючи про життя з Віолетою? По-перше, монументальну, округлу рожеву плоть, червонясто-руде волосся й тваринно-ядучий запах. Потім, одну за одною, декілька митей з періоду, який тепер здавався йому коротким: день, коли в «Пале Блан» вона сказала, що вагітна і що вони повинні одружитися. День, коли народився син. День, коли він нарешті довідався, що вона його зраджує. В кіно показували фільм із Луїзою Брукс [9] Луїза Брукс (1906–1985) — американська модель, танцівниця, акторка німого кіно. ; у темній залі того-таки «Пале Блан» він відчув знайомий ядучий запах, а потім голос, несхожий на жоден інший, промовив: «Не бійся, він без мене в кіно не ходить». День, коли на Віолетиній подушці він знайшов записку: вона довіряла йому дитину («Ти хороший батько…» і т. д.), а сама їхала на північ із якимсь парагвайцем. Відтак йому випала доля — він думав, чи сам був її призвідником, — оспівана в численних танго, проте незвична для кола його знайомих. Його покинула Віолета, тим часом як друзі тільки й базікали, що про шлюбні кайдани: як вони хочуть їх розірвати, наче мусять тягнути своїх жінок на плечах. Відаль смутився зрадою Віолети, проте не відчував сподіваного розпачу та болю; а те, що він сам виховував сина, здобуло йому авторитет між сусідок, хоч деякі й натякали, буцім не здатні поважати чоловіка, зайнятого такою несолідною справою. Усе це доводило, що інші не поділяють його почуттів. Тоді він думав перебратися на окрему квартиру: один із родичів залишив йому трохи грошей (як розлютилася б сердешна Віолета, якби почула!), проте, оскільки сусідки бавили Ісідоріто, доки він працював, від цієї затії йому довелося відмовитись. Гроші поступово розійшлися; більше Відаль не думав про переїзд. Потім він пригадав той вечір, коли повернувся додому і в суміжній кімнаті серед гамору жіночих голосів почув захоплений вигук: «Дивіться, яка в нього штучка». Йому негайно, несамовито закортіло в туалет, але він не смів спуститися без дозволу. Так безоглядно коритися синові міг лише жалюгідний старець; утім, подумав Відаль, дійти такого висновку може хіба нечема — адже ж недарма йому заборонили спускатися. Проте очевидно було, що він не дотерпить. Сяк-так подибавши навприсядки поза останній ряд кліток, Відаль укляк і, хилитаючись, нестримно помочився. Ближче до кінця завважив світло між мостинами й перелякано зрозумів, що там, унизу, — кімната сеньйора Больйоло. Його жахнула сама лише думка про бійку тут, посеред курячого посліду. Обережно й нечутно Відаль перебрався в протилежний куток, де спробував заховатися між ящиків. Невдовзі йому вже снився добродій, який пересидів усю тиранію Росаса на горищі, доки його не виказав старший із дітей, котрих він встигав робити дружині після заходу сонця, і масорка [10] Хуан Мануель де Росас (1793–1877) — аргентинський політик, генерал-капітан провінції Буенос-Айрес, правитель Аргентинської конфедерації, один із перших латиноамериканських диктаторів. Масорка — парамілітарна організація, що здійснювала терористичні акти на службі в Росаса. відрубала йому голову. Потім, у іншому епізоді того самого сну, Відаль хизувався перед жінками, долаючи високі перешкоди на коні, і скромно, але й не без гордості істинного патріота, визнавав: «У сідлі я тримаюся добре, як будь-який аргентинець». Але позаяк він ніколи досі не їздив верхи, то, засумнівавшись у власних здібностях, упав і забився. Повіяло ароматом лаванди: Неліда схилилася над ним і запитала: «Що вони тобі зробили?» Проте…