Адольфо Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Вони вже пішли, — повторювала справжня Неліда.

— Котра година? — запитав Відаль. — Я тут задрімав.

— Друга. Вони вже пішли. Ісідоріто не прийшов, бо мусив їх провести. Він скоро повернеться. Доне Ісідро, можете спускатися.

Він спробував підвестися. Тіло звело судомою, кольнуло в попереку. «Знову люмбаго?» — недовірливо подумав Відаль, ображений тим, що дівчина допомагає йому долати так звані «хворощі».

— Я, мабуть, схожий на старого інваліда?

— Просто незручно спали, — сказала Неліда.

— Просто незручно спав… — погодився він.

— Дозвольте, я поможу вам.

— Не треба. Я сам.

— Дозвольте.

Сам він однаково звідти не вибрався б. Неліда, наче та нянька, підтримувала його й так довела до квартири. Відаль скорився її опіці.

— Дозвольте, я вкладу вас, — попросила дівчина.

— Ні, до такого ми ще не дійшли, — усміхнувся Відаль. — Я ляжу й сам.

— Добре. Я зачекаю. Не піду, поки ви не ляжете.

Неліда відвернулася. Відаль дивився, як вона стоїть посеред кімнати, і думав, що в ній буяє юна жіноча снага й краса. Потім помалу роздягнувся й ліг.

— Усе, — повідомив він.

— У вас є чай? Я заварю вам чашечку.

Попри люмбаго Відаль відчув незнане досі блаженство, бо вже так давно — він і забув, скільки років — ніхто про нього не дбав. Невже він почав знаходити втіху в старості та хворобах? Неліда принесла йому чай і сказала, що трохи побуде з ним. Сіла в ногах його ліжка й заговорила про своє життя — напевне, просто щоб підтримати розмову, подумав він.

— У мене є жених, — із деякою гордістю сказала Неліда. — Я би хотіла, щоб ви познайомилися.

— Чому б і ні, — байдуже озвався Відаль, думаючи, що в Неліди гарні руки.

— Знаєте, він працює автомеханіком. І дуже обдарований — грає в народному тріо «Лос портеньїтос [11] Зменшувальна форма слова porteños, що позначає жителів портового міста; в Аргентині — самоназва корінних буенос-айресців. ». Вечорами вони виступають по ресторанах у центрі — здебільшого в «Пласа Італія».

— Ви вже заручені?

— Так. Лишилося призбирати грошей на житло та меблі. Аби ви знали, як він мене кохає! Жити без мене не може.

І Неліда продовжила хвалитися: коли її послухати, то все життя вона знай собі пишалася по вечірках і танцях, і всюди була безперечною королевою. Відаль слухав її з теплою недовірою.

Розчахнулися двері, і на порозі постав здивований Ісідоріто.

— Даруйте, я вам завадив.

— Ваш батько нездужав, — пояснила Неліда, — і я сказала, що посиджу з ним, доки ви повернетесь.

Відалю здалося, що дівчина зашарілася.

Наступного ранку він почувався вже краще, хоч і не зовсім оклигав.

Мавши гроші, міркував Відаль, можна було б піти в аптеку, зробити укол, і все минулося б (хай не одразу, а через тиждень, після повного курсу). Але без пенсії про жодні витрати, крім необхідних, не могло бути й мови. Добре, якби в аптеці його прийняв сеньйор Ґаравента — чоловікові з чоловіком легше обговорити подібні речі, — але не донья Ракель.

Хоча, як на те, легка рука була в неї, а самого аптекаря вважали добрячим катюгою.

Дорогою до вбиралень Відаль зустрів Фабера та Больйоло, який щось розказував, нервово й палко жестикулюючи.

— А ви де ховалися вчора ввечері? — спитав Фабер, ледь посуваючи співрозмовника.

— Я… — ніяково завагався Відаль; утім, пояснень не знадобилося.

— Щодо мене, — втрутився Больйоло, — то мене так легко не заскочиш.

Відаль із цікавістю глянув на нього. Больйоло говорив якось дивно: навіть вираз обличчя змінився.

— Мені вдалося сховатись у виходку, — підвищив голос Фабер, змушуючи слухати себе, — але, слово честі, такої ночі нікому не побажаєш! Сиджу, коли раптом почали стукати в двері. Я вже подумав, що кінець мені, але вони пішли.

— Щодо мене, — правив своєї Больйоло, — то мене так легко не заскочиш. Ці хлопці мене оточили, а я зметикував, що краще носа тримати за вітром.

— На світанку, як стало вже можна виходити, — продовжував Фабер, — я не зміг підвестися. Стільки часу просидів, не знаю, що то мене вхопило — люмбаго чи спазм у попереку.

— І я так само, — із солідарності відгукнувся дон Ісідро.

— Ні, ні, — заперечив Фабер. — Я після того ще довго не міг розігнутися.

Їхню увагу знову привернув Больйоло, хоч і був скупий на слова.

— Хлопці всілися грати в карти, і ми собі гомоніли — допізна планували напади. Тільки не думайте, що я зручно влаштувався. Вони збиралися в центр, і я немов на голках сидів, хоч так і не скажеш. Зборисько почало розходитися; я хотів лишитись, але вони потягли мене за собою. Я думав піти з групою вашого сина — принаймні його я знаю, — та двоє з них підхопили мене попід руки, і так, по-дружньому теревенячи, ми довго-довго йшли в напрямку Галереї Пасіфіко [12] Галерея Пасіфіко — історична будівля на розі вулиць Флорида й Авеніда Кордова в Буенос-Айресі. Нині там розташований один із найбільших торгових центрів у місті. . Біля складів «Хйолю» [13] Ідеться про вино аргентинської марки «Giol». один із хлопців — його звали Нене — так само дружньо наказав мені забути все, що я почув цієї ночі. Ще один похвалив мою штучну щелепу, сказав, що тільки подивиться й висмикнув її в мене з рота. Ви не повірите: я попросив віддати її, і найдрібніший із них заявив, що, коли я хочу повернутися додому неушкодженим, то краще не зволікати.