Адольфо Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Коли повернеться твій син? — безцеремонно урвав його Джимі.

— Та вже ось-ось, — відповів Відаль, тамуючи образу.

— То я собі піду, щоб він мене не бачив, — сказав товариш.

Ці слова засмутили Відаля. Він хотів заперечити, проте змовчав, певний, що батьківське почуття його не засліплює: Ісідоріто — ласкавий і добрий хлопчина.

Відаль пройшов через два подвір’я до вбиральні.

Неліда прала білизну в умивальнику й розмовляла з Антонією та небожем Больйоло. Атонія була присадкуватою шатенкою, з грубою шкірою і короткими руками; голос її, низький та хриплий, звучав, ніби щойно зі сну. Серед мешканців будинку вона була напрочуд популярна. Небіж Больйоло — високий, худорлявий, безбородий та круглоокий, у сорочці, крізь яку просвічувала майка, — ухопив її за стан і вигукнув:

— Спритна кобилка!

«Ото молодь, — подумав Відаль. — Ці двоє, напевно, крутять собі там щось».

— Ідіть собі, йдіть, — засміялась Антонія.

— Ви мене проганяєте? — перепитав Відаль.

— Ні, що ви, — запевнила Неліда.

— Нема чого дону Ісідро слухати наші розмови, — затялася Атонія.

Відаль завважив, що очі в Неліди зеленаві.

— Чому це? — заперечив небіж Больйоло. — Духом сеньйор Відаль молодий.

— І щирий, — докинула Неліда.

— Надіюся, так і є, — озвався Відаль, міркуючи, що йому випало жити в час змін. За його молодості жінки не розмовляли так невимушено, як тепер.

— Сеньйор Відаль не тільки духом молодий, — наголосила Неліда. — Він у самому розквіті сил.

— Шкода, що мене кличуть сеньйором, — озвався Відаль.

— А якого ви року народження? — запитала Антонія.

У пам’яті Відаля зринуло двоє дівчат, котрі опитували мешканців будинку для якогось інституту психології чи соціології. «Бракувало тільки, щоб і ця витягла зошита з олівцем, — подумав Відаль. — А все ж як мені добре з молодими».

— Таке нечемно питати, — віджартувався він.

— Правильно, — підтакнув небіж Больйоло. — Не зважайте на Кобилку. До вашого відома: Фабер їй не сказав.

— Хіба можна порівнювати сеньйора із тим стариганем, — несподівано палко заперечила Неліда. — Той уже, мабуть, шістдесятку розміняв.

«Як на мене, то йому вже під сімдесят, — подумав Відаль. — А для них п’ятдесятилітній чоловік — це старигань».

— Якщо ти не знав, — войовничо правила Неліда, — то сеньйор молодший за твого дядька.

Це нагадування не сподобалося небожеві Больйоло: він спохмурнів, і на якусь мить його обличчя викривила люта гримаса. Відаль. подумав, що така дитяча вірність доволі неприємному родичеві, як-от Больйоло, гідна поваги. Потім запитав себе, чи насмілиться він зайти в туалет на очах у цієї молоді. Дурна сором’язливість… Він означив її як хлоп’ячу.

Чоловік — це хлопчак, потай перебраний у дорослого. Чи всі чоловіки такі? От, скажімо, Леандро Рей — він теж хлопчак? Поза сумнівом, Леандро дурить його, як і сам він дурить інших людей.

На скромного чоловіка скрізь чигають незручності. Повертаючись до своєї квартири, Відаль зрозумів, що людина, котра заходить у туалет, справляє все ж не таке жалюгідне враження, як людина, котра тікає, бо їй не стало на це відваги. Чи є більший сором, ніж показати, що тобі соромно? Ба гірше, епізод лишився незавершеним. Довго зволікати не вийде: доведеться вернутися до вбиралень. Хоч би дівчата і небіж Больйоло скоріше звідти пішли. Відаль уже був узявся за дверну ручку, як його заскочив сам Больйоло:

— Здрастуйте, доне Ісідро.

З цим типом ніколи не знаєш, як бути. Відаль розгубився і проказав:

— Здрастуйте, доне Баламуте.

Лишалося сподіватися, що здоровило недочув прізвиська, вимовленого в’язко й невпевнено.

— Візьму на себе зухвалість порадити вам, — зненацька напрочуд серйозно озвався Больйоло, прискіпливо й зверхньо глипнувши на Відаля. — По-дружньому, по-сімейному. Сплатіть за квартиру, бо ґальєґо вже казиться. Сплатіть, щоб він вам нічого не втнув. Люди недобрі. Кажуть, що ви по ресторанах жируєте, а за дах над головою не платите, — Больйоло був рушив, проте озирнувся й додав: — Усе вони знають, навіть те, скільки ви витратили на зуби. І не питайте звідки.

Удома Ісідоріто складав речі в шафу.

— Прибираєш? — запитав Відаль.

Усе ще спиною, той щось відбуркнув. Батько прийняв це за ствердну відповідь. Він неуважно дивився, як син ховає стару краватку, пальто, ніж, точило для бритви та світлу дерев’яну скриньку до годинника з написом «На згадку з Нікочеа [8] Нікочеа — приморське місто в аргентинській провінції Буенос-Айрес. ».