Адольфо Касарес: Щоденник війни зі свиньми

Спершу Відаль хотів поквитатися з газетярем, але пригадав його широкі плечі, випуклі м’язи під сірою курткою, власний вранішній біль у попереку й затерпле тіло. Сумна перевага віку — уміння прийняти межі своїх можливостей.

Він перетнув площу навскіс, не забувши прочитати напис біля пам’ятника. Знав його напам’ять і все одно щоразу, минаючи, зупинявся й читав, схвильовано думаючи про те, що ця країна протягом своїх воєн, мабуть, не озлобилася.

З автомата в кав’ярні Відаль марно спробував зателефонувати друзям. У Аревало не відповідали. Сусідка Нестора, що ніколи не відмовлялася покликати його (якщо поцікавитися її власним здоров’ям та справами рідних), цього разу буркнула щось лайливе та кинула слухавку. Відаль, завжди цікавий до метеорології, подумав, що, хоч температура повітря й зростає, настрій у людей далі пригнічений. Він передзвонив до Джимі, витративши на це останню монету, і втішився, що слухавку взяла не служниця, дурна глухувата дівчина, нездатна зв’язати двох слів, а товаришева небога, Евлалія:

— По обіді він зайде до вас. Я намагалася відрадити його, та він уперся, що зайде.

Не встиг дон Ісідро подякувати їй за ласку, як Евлалія кинула слухавку. Він вирушив до пекарні й, доходячи до провулка Ель-Ласо, зажурився, згадавши жахіття вчорашнього вечора. Дещо роздратовано Відаль помітив, що провулок цілком відновив свій звичайний вигляд: не залишилося ні доказів, ані слідів. Навіть патрульного не було. Якби не смітник, він міг би подумати, що вбивство газетяра йому примарилося. Звісно, Відаль розумів, що життя іде, ми не встигаємо за ним — але куди аж так поспішати? На тому самому місці, де кілька годин тому вбили трудящого чоловіка, нині хлопчаки вже грають у футбол. Невже тільки він розуміє, що це блюзнірство? Тим паче його образило, що ці недоноски, поглядаючи на нього мовби невинно, але водночас презирливо, раптом завели пісеньку:

— Весна іде, і старість розквітає …

Відаль стояв, міркуючи, що останнім часом розвинув у собі мужність — пасивну чи негативну — не чути клинів на свою адресу.

Минаючи зруйнований будинок, він оглянув кімнату без стелі, але з уламками стін, і подумав: «Тут, певно, була вітальня». В пекарні на нього чекав сюрприз. Леандро Рея не було на звичному місці за касою.

— Дон Леандро здоровий? — поцікавився Відаль в однієї з пекаревих дочок.

Чемність виявилася недоречною. Громохким командирським тоном — певне, для того, щоб самоствердитися, — ворушачи повними, вологими і темними вустами, дівчина відрубала:

— Ви бачите, що люди стоять у черзі? Якщо нічого не будете купувати, ідіть собі геть.

Онімілий від лютої несправедливості, Відаль не спромігся відповісти. Щоб порятувати гідність, слід було розвернутись і вийти. Непорушно й напрочуд холоднокровно Відаль вичекав, доки знову зможе заговорити, і перелічив під зверненими до нього поглядами:

— Чотири тістечка, шість рогаликів і булочку з чорним цукром.

Слова про булочку з чорним цукром викликали тамовані смішки, начеб Відаль проказав їх із натяком. Але це неправда. Реєві доньки самі невдовзі підтвердять, що дон Ісідро замовив те, що й завжди. Чому ж він не вийшов із гідністю? Тому що любив Леандрову випічку. Тому що поруч не було інших пекарень. Тому що гадки не мав, як пояснити товаришеві, чого це раптом перестав купувати у нього хліб. Нарешті, тому, що він беріг вірність друзям, місцям, кожному з ближніх крамарів, їхнім крамницям і власному трибу життя та звичкам.

Кажуть, що більше пояснень, то менш вони переконливі, проте майже все на світі має кілька причин. І завжди є змога приховати справжню.

Відаль повернувся додому, щоб залишити покупку. У під’їзді, замислено зіпершись на мітлу, консьєрж базікав з Антонією, кравчинею з ательє. Не встигнувши проскочити непомітно, Відаль розчув слова «деякі», «віджилий» та «ганьба», а потім — аж ціле речення:

— За квартиру не платять, а розкошують по пекарнях і ресторанах.

Він замкнув за собою двері безпечного сховку. Цей тип діймає його, але принаймні не мучить. Найлютіший нинішній консьєрж — добряк проти міфічних консьєржів його молодості, яку він уважав щасливою: ті за дрібничку могли будь-кого викинути на вулицю. І, зрештою, ґальєґо правду сказав: Відаль із сином жили на Ісідорітові шкільні заробітки та комісійні з аптек, а про комірне згадували тоді, коли уряд згадував про сяку-таку пенсію. Не так і легко бути чесним у бідності, думав Відаль. «Сьогодні важче, ніж учора, і що день — то мізерніше».