Адольфо Касарес: Щоденник війни зі свиньми

Відаль повернувся додому, в будинок навпроти авторемонтної майстерні на вулиці Паунеро. Власна кімната прийняла його неохоче. Останнім часом він дедалі сильніше відчував нездоланну тугу, яка мовби видозмінювала навіть звичні щоденні речі. Уночі вони здавалися йому холодними, бездушними наглядачами. Він намагався рухатися тихо: у суміжній кімнаті спав син, який лягав пізно, бо працював у вечірній школі. Вмостившись під ковдрою, Відаль стурбовано міркував, чи зможе сьогодні заснути. Незручно, як не ляж. Що більше він думав, то більше й крутився; от хай після цього кажуть, начебто думка не матеріальна. Події того вечора стояли йому перед очима, нестерпно виразні, і він крутився, сподіваючись, що видіння та спогади зникнуть. Аж раптом Відаль вирішив, імовірно, щоб перемінити хід думок, піти в туалет — зробити все належне й спокійно лягти. І хоч прогулянка через два подвір’я холодної ночі й лякала, він усе ж не міг дозволити сумнівам у доцільності такої виправи позбавити його сну на всю ніч.

Нічні відвідини непривітного виходка — вогкого, темного, тоскного — щоразу його гнітили. Причин для руйнівних думок завжди багато, але чому ж вони відвідують його саме о цій порі й у цьому місці? Щоб не думати про газетяра та його вбивць, він заходився пригадувати часи, тепер такі неймовірні, коли тут і любовні пригоди траплялися. Одна з них сягнула кульмінації надвечір, коли він, сам не знаючи як, опинився в обіймах Неліди, куховарчиної дочки, мати якої працювала в одній родині у північному кварталі. Неліда з матір’ю, сеньйорою Кармен, мешкали в залі навпроти його квартири, там, де тепер було ательє. Випадкова згадка про завершення цієї інтрижки наклалась на інший спогад, для Відаля казна-чому тяжкий та прикрий, — про підтоптаного навісного п’яницю, що бігав із ножем за сеньйорою Кармен. Від Неліди у валізці, де Відаль зберігав старі батьківські речі, йому лишилися їхня фотографія з Роседалю [6] Роседаль — парк у районі Палермо в Буенос-Айресі. й поблякла шовкова стрічка. Тепер усе змінилося. Раніше, коли дон Ісідро стикався в туалеті з жінкою, обоє сміялися, тепер він перепрошував і намагався хутенько здиміти, щоб його не пошили у звабники чи й гірше. Напевне, і зараз його мучило саме це пониження соціального становища. Уже багато місяців, а можливо, і років, він віддавався самим лише спогадам; як і всі кепські звички, ця правила спершу за розвагу, а невдовзі почала дошкуляти й псувати здоров’я. Він подумав, що завтра відчуватиме непереборну втому, тож поквапився геть. Згодом, уже в ліжку, Відаль сформулював із відносною ясністю (тривожний симптом для тих, кого мучить безсоння): «Я діждав тієї пори, коли втома не допомагає заснути, а сон не дає відпочинку». Крутячись під ковдрою, він пригадував недавнє вбивство та, імовірно, щоб подолати огиду від згадки про труп, який він допіру бачив на власні очі, а тепер — в уяві, запитував себе, чи й справді вбитий був той самий газетяр. Зненацька з палкóю, нестримною надією, мовби доля сердешного газетяра важила для нього найбільше в житті, він уявив, як той біжить вулицями й кличе на допомогу, проте, боячись розчарування, поспішив відігнати фантазії. У пам’яті зринули слова дівчини в окулярах: «Я виступаю проти будь-якого насильства». Скільки разів йому випадало чути цю фразу, не надаючи їй жодного значення! Тепер же, щойно подумав: «Яке нахабне дівчисько!» — Відаль уперше збагнув її сенс. Відтак йому в голові накреслилася якась теорія насильства — доволі влучна, та, на жаль, він одразу ж її забув. Потім замислився про те, що такими ночами, як ця, коли, здається, усе віддав би, щоб заснути, у нього з’являються блискучі міркування — хоч у газету шли. Коли заспівали птахи й у вікнах замерехтіли перші досвітки, Відаль зажурився, що ніч збігла марно, — і тої ж миті заснув.

Його збудила тривожна думка, що треба йти чувати біля мерця. Останнім часом він легко піддавався тривозі.

Відаль заварив мате на гасовому пальнику, випив поспіхом, закусивши двома-трьома шматочками вчорашнього хліба. Сніданок був точно розрахований: Відаль не дозволяв собі ані зайвого хліба, ні мате — інакше його обсипало трохи аж лячним жаром. Він помив ноги, руки, шию, вмив обличчя. Зачесав волосся, змочене фіалковою водою, і вклав брильянтином. Сяк-так одягнувся, зайшов в ательє й попросив у дівчат дозволу скористатися телефоном. Через нову штучну щелепу його охопила справдешня фобія. Відаль міг присягнутися, що дівчата витріщаються й пліткують про нього, неначе він почвара чи єдиний у світі чоловік зі вставними зубами. Утім, дещо його здивувало: готовий до всього, Відаль не помітив ані підозри, ні насмішки — нічого, схожого на глум; тільки серйозні, стурбовані, похмурі обличчя, можливо, налякані чи сердиті. Усе це було незбагненно.