Адольфо Касарес: Щоденник війни зі свиньми

Хлопці грали ще хвилин зо двадцять. Щоб догодити долі, Відаль удавався до найпевніших засобів: покірно чекав і приймав усе щонайпогідніше. Демонструвати впертість тут не випадало. Розумний гравець знає, що доля прихильна до тих, хто слідує за нею, а не йде насупроти. Як тут виграєш, коли не лягає карта, ще й із такими партнерами? Програвши вп’яте, Відаль заявив:

— Сеньйори, настав час зніматися з табору!

Хлопці підрахували очки й розділили гроші. Данте сплатив свою частку, та хоч він наполягав, друзі відхилили його внесок. Щойно Данте поклав гроші в кишеню, решта весело, навперебій заговорили, жартома дорікаючи йому скупістю:

— Я скажу, що його не знаю, — мовив Аревало.

— Ну не можна ж так, — запротестував Джимі.

Жваво базікаючи, друзі вийшли на вулицю, та від раптового холоду нараз умовкли. Блідавий туман сочився мрякою й огортав ліхтарі білими ореолами.

— Але й вогко, до кісток пробирає! — озвався чийсь голос.

— Я ж казав — у горлі дере! — ваговито підсумував Рей. Хтось і справді закашлявся. Друзі пройшли вулицею Кабельйо у напрямку Паунеро та Бульнес.

— Ну й вечір, — мовив Нестор.

— Ще, може, й дощ піде, — зі звичною іронією в голосі докинув Аревало.

— А якої ви заспіваєте, коли потім похолоднішає? — ущипливо відповів Данте, і всі засміялися.

— Бр-р, — резюмував Джимі-Церемоніймейстер.

Спілкування — найкращі ліки проти мук старості та немочі. На доказ цього нехай будуть слова котрогось із хлопців: мовляв, попри кепську погоду всі були веселі й бадьорі — із жартами та сміхом вели жвавий діалог глухих. Картярі-щасливчики обговорювали недавню гру, решта відбивалися скупими репліками про погоду.

— Розважаємося, як хлопчаки. Та ми ж завжди ними будемо! Чому цього не розуміють молоді? — заговорив Аревало немов сам до себе. Він умів оцінити збоку будь-яку ситуацію, навіть ту, в якій сам брав участь.

Вони так захопилися розмовою, що спершу й не звернули уваги на галас, який долинав із провулка Ель-Ласо. Та раптом спинилися, налякані криками, і завважили гурт людей, що нетерпляче поглядали в бік провулка.

— Собаку вбивають, — припустив Данте.

— Обережно, — застеріг Відаль. — Раптом він скажений.

— Там, напевно, щури, — докинув Рей.

У тому місці завжди роїлися незліченні коти, собаки та щури, позаяк торговці з невеличкого ринку на розі лишали там гори сміття й недоїдків. Цікавість сильніша за страх, отож друзі приступили ближче на кілька метрів.

Спершу до них долинув невиразний галас, потім — лайка, скрики, звуки ударів, брязкіт заліза та жерсті й важкі віддихи. Коло білуватого ліхтарного світла вихоплювало з мороку силуети юнаків, озброєних палицями й залізними прутами; юнаків, що підстрибували й тюгукали, оскаженіло забиваючи когось, хто скрутився, неспроможний підвестися, між смітників і куп непотребу. Відаль бачив їхні розлючені, ще зовсім молоді обличчя, сп’янілі відчуттям власної зверхності.

— Це ж дон Мануель, газетяр, — стиха озвався Аревало.

Відаль розгледів, що бідолашний старий стоїть на колінах, зігнувшись і затуляючи скривавленими руками розбиту голову, яку намагався сховати у смітнику.

— Треба щось робити, — нечутно вигукнув Відаль. — Вони ж його вб’ють!

— Тихо, — звелів Джимі. — Не привертай уваги.

— Мусимо втрутитися. Вони його вб’ють, — правив своєї Відаль, під’юджений байдужістю друзів.

— Він уже мертвий, — флегматично мовив Аревало.

— За що? — вражено запитав дон Ісідро.

— Цить, — прошипів йому на вухо стривожений Джимі.

Потім він, напевне, пішов геть. Шукаючи його, Відаль натрапив на парочку, що осудливо споглядала вбивство. Хлопець в окулярах, із книжками під пахвою, цілком пристойна з вигляду дівчина. Сподіваючись на моральну підтримку, яку він часто мав од незнайомих людей на вулиці, Відаль промовив:

— Яка жорстокість!

Дівчина відкрила сумочку, витягла окуляри з круглими скельцями та поволі наділа їх. Обоє звернули до Відаля бридливі погляди й зухвало втупилися в нього з-поза окулярів.

— Я виступаю проти будь-якого насильства, — підкреслено чітко вимовила дівчина.

Не зважаючи на холод, яким віяло від цих слів, Відаль закликав парочку до співчуття:

— Ми тут нічим не зарадимо, але поліція — нащо ж вона тоді?

— Тепер не час прогулюватися, діду, — майже дружньо застеріг його хлопець. — Тікайте краще, доки й вас не перестріли.

Таке несправедливе звертання — Ісідоріто дітей не мав, а сам він, попри вже помітну лисину, був переконаний, що на вигляд молодший за ровесників, — спантеличило дона Ісідро, бо в ньому вчувалося неприховане бажання його спекатися. Він кинувся шукати друзів, проте нікого не побачив. Зрештою таки пішов звідтіль, розгублений, бо не було хлопців, щоб поговорити й розділити гіркоту.