Адольфо Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Та ви її не знаєте — «не може бути». Сеньйор Фабер нічого мені не зробив, а вона вимагає, щоб я до нього ставилась, як до собаки.

— Що ви кажете! — вигукнув Відаль. Фабер кивнув головою.

— А знаєте, ще що? Вона обмовляє мене перед кожним — за те, що я посиділа була у вас.

Утім, Відаль не встиг обуритись, як сподівалася Неліда, тому що прийшли Аревало й Данте з таємничим виразом на обличчях. Дівчина заквапилася геть.

— Ну добре, — сказала вона, — тільки ви не дратуйте людей, не товчіться в них на очах.

Фабер подався до себе. У вбиральню зайшов консьєрж, мало не збивши Відаля з ніг.

— Не можна допускати чвар, хай навіть і незначних, — проголосив він. — Скажімо, сеньйор Больйоло лютує, що хтось залив його водою з горища. Хіба воно того варте? Піду до нього, погляну, що там таке, — він відійшов на кілька кроків, та потім вернувся й патетично додав: — Або ми триматимемося разом, або нас роздушать на всіх фронтах.

— У вас тут людей забагато, — мовив Аревало, коли консьєрж пішов. — А нам, напевне, потрібен спокій. Ми хочемо порадитися з тобою.

— До ваших послуг, — відповів Відаль.

— Не надимайся так. Ми просто хочемо знати. Присутній тут Данте вчора ввечері надумав… розповісти йому?

— Та ми ж для цього й волочилися сюди, — роздратовано мовив Данте. — І що раніше, то краще.

— Учора ввечері він надумав пофарбувати волосся й хоче знати, як ти до цього поставишся, — випалив Аревало.

— Це, як на мене, чудово… — промимрив Відаль.

— Не соромся, — втрутився Аревало, — кажи.

— Пояснити, що мене бентежить? — запитав Данте. — Що люди різні: хтось бридиться сивим волоссям, а інших доводять до сказу діди з фарбованими чупринами.

— Тут ось у чому річ, — сказав Аревало. — Я розповів був Данте, як пішов у готель з одною дівицею, а в дверях ми зіткнулися з іншою парочкою. Моя дівиця як зарегочеться: «Глянь, який дідок». Я глянув — а то був мій однокашник, молодший за мене, тільки весь білий, неначе баран.

— А ти що, фарбуєшся?

— Здурів? На щастя, мені цього не потрібно.

— Є одне «але», — стурбовано завважив Данте. — Коли волосся фарбоване, це помітно.

— Та хто то помітить? — відповів Аревало. — Ніхто ж ні на кого не дивиться. Ми просто бачимо загалом: оцей, мовляв, сивий, а той — голомозий.

— Жінки, напевне, дивляться, — заперечив Відаль.

— Я тебе не чую, — озвався Данте.

— Вони дивляться тільки на інших жінок, щоб потім попліткувати, — правив своєї Аревало.

— Тепер люди стали прискіпливіші, — наполягав Данте. — І ти сам знаєш, що фарбований старигань розлютить їх.

— А голомозий? — запитав Відаль.

— Фарбування сьогодні, — пояснював Данте, — це поки що недосконала процедура. Дуже впадає у вічі.

— Вийди на вулицю — там половина дівчат фарбовані. Дуже видно?

— Ні, — мовив Данте.

— Видно, коли неприродний колір, — визнав Аревало, немовби змінюючи думку на ходу. — Як у брюнеток, що на білявок фарбуються.

— Брюнетки мене не цікавлять. Скажіть мені правду: чи я здаюся молодшим? Я ж не намагаюся нікого обдурити, — вигукнув спантеличений Данте.

— То нащо тобі фарбуватися? — здивувався Аревало.

— Не знаю. Того й запитую.

— Часом єдиний вихід — це плигнути в порожнечу.

— Легко тобі вирішувати за інших. А мені ж ви нічого не кажете: як буде — краще чи гірше? Раніше як було?

«Дурний, вередливий хлопчисько», — подумав Відаль. Уголос же він запитав:

— Що тоді робити голомозому?

Повернулася Неліда.

— Сеньйоре, — тихенько гукнула вона, — вас просить до телефону Леандро.

— Ви зачекаєте?

— Ні, вже йдемо.

— Що ви думаєте робити з цією білизною? — спитала Неліда.

— Виперу.

— Дайте мені.

— Не треба. Ще Антонія понавигадує…

— Та вже ж.

Відалеві довелося притлумити інстинктивну тривогу, щоб увійти в ательє, де працювало зо півдесятка дівчат. А донедавна ж він любив перебувати в товаристві молодих жінок.

— Я збираюся вкласти трохи грошиків у готель, — озвався в слухавці Рей.

— Що ти кажеш!

— Хочу тобі показати. Зможеш вийти сьогодні надвечір? Це недалеко від тебе. О п’ятій — не зарано? — і він продиктував адресу по вулиці Лафінура.

Відалеві не спало б і на думку, що саме ця таємниця гризла товариша напередодні. Мабуть, він нікудишній психолог, подумалося йому. Геть нічого не тямить у людях.

«Це неможливо», — подумав Відаль, звернувши на вулицю Лафінура. Утім, через кілька кроків він мусив визнати, що іншого тут нема. Так прояснилися всі вчорашні вагання сердешного Рея: той не наважувався сказати, що хоче купити будинок розпусти. Тепер уже й сам Відаль завагався. «По правді, — сказав він собі, — заходити сюди без супутниці якось незручно». У дверях з’явився широко всміхнений Рей і кивнув товаришеві рукою. Скільки років потрібно прожити, щоб досягнути повної зрілості, позбутися безпідставного сорому? Відаль роззирнувся, мабуть, надіючись увійти всередину так, щоб ніхто його не помітив, і особливо сердитий на довбня Рея за те, що той привертає увагу своїми жестами. Рей обійняв його, вельми втішений, навіть збуджений. Сторонній спостерігач не побачив би в цьому нічого безумного. Що тільки не могли робити тут двоє літніх сеньйорів. Скажімо, придивлятися, чи не купити собі готельчик. Як то незрідка буває, правда здавалася неймовірною.