— А ти дав їй листа? — питає Василь.
— Певно, що дав... — відповідає Євген.
— Не сказала нічого?
— Ні. Нічого. Тільки страшно залилась червоним. Вогнем горіла. Розумієш? Вона і так червона, а то стала пурпурова. Василю! У неї очі, як агати, — захоплено говорить Євген.
Василь не дуже уявляє барву агатів, але він чув це поетичне порівняння не раз. Євген ще і ще говорить про те саме, але Василь вже його не слухає.
Гарний весняний день, сонце під заходом. В “Тіволі” заграла оркестра. Під вікнами пройшли юрби молоді. Біля колодязя клубами в’ються мошки. В саду Гуляницького воркують голуби. Василь не може більше. Кидає Євгена і йде. Він знає, куди і пощо. Мусить бачити Настю. Виструнчений, свіжо стрижений, з пружними м’язами, без зайвої зимової одежі, він рівно ступає в напрямку до Настиного мешкання. Ні! Не пощастило, її немає вдома. Вона кудись пішла ще зрання і не повернулась. Василь вертається і сам не знає, що після цього. Куди утнути себе, щоб поміститися з усім, що він носить в собі. Йде до Хмелюка. Тут з вікна ресторану видно всіх, хто проходить Широкою. Звідки узяв, що вона мусить проходити Широкою? Вона не любить конечно Широких вулиць. Вона знана своїми мандрівками по козячих стежках у горах. Він чекає її, погляд його тьмариться від напруження. Усі сіро-сині суконки, всі блакитні капелюшики, всі подібні на неї постаті зривають його, мов електричний струм, і скільки разів за цей час здригнулась ціла його істота. І все даремно. Вона не пройшла. Запитати про неї Хмелюка не повернеться язик. Сонце зайшло, і ясний, мов з матового срібла, серп місяця зупинився над самим шпилем ліцеяльної вежі.
— До побачення. — Йде додому. Хмелюк ще питає, як там те чи те, коли зроблять зустріч весни. Але Василь йде додому. Йде він зовсім поволі, бо має час. Доходить майже до своєї фіртки, і тут наздоганяє його Настя. Вона звідкись йшла. Була засапана і помітно втомлена. Василь, як завжди, почервонів, але сутінок поміг йому втримати рівновагу. Обоє радіють і засипають одне одного питаннями. Чи тужив він за нею? Чи тужив? Як на таке відповідати? Вказала на молоденький місяць і сказала, що треба в такому разі цілуватися. Це принесе подарунок. Василь зазначає, що йому немає з ким цілуватися. “А я? Хіба я не жінка?” — Як це було сказано! Василь здригнувся, бо щось йому видалося фальшивим. Сам не розуміє, що, але щось тут є. Він мовчить. Не має слів, щоб щось відповісти.
Прийшли до її будинку і зупинились на ґанку. В “Тіволі” навпроти грає музика. Вечір все більше і більше впливає. — Не підемо до хати... Посидьмо тут, — сказала вона. І справді зараз вийшла. — Василю, дайте мені вашу ліву руку. Він простягнув їй руку, вона взяла її, піднесла спочатку до боку. — Чуєте? — питала вона. Він кивнув притакливо. Справді чув, як билося її серце. Але, крім того, за тонкою блюзкою чув тепло її юного, ніжного тіла. Від цього йому туманиться зір, і він злегка намагається визволити руку. Але вона міцно тримає її. По хвилі він відчув, що вона щось робить. Поглянув і побачив у півтьмі, що вона чіпляє на його руку годинничка.
— Чому? — вирвалось у нього.
— Так буде краще, — сказала вона. — Повірте мені... Так буде краще. Я не носила його. Він лежав у мене в столі, але кожного дня по кілька разів я слухала його цокання. Носіть його, Василю. Він освячений моїм духом.
Але що йому ті слова! Чому повернула вона годинника?
— А тепер ходім... Пройдімось.
І вони пішли. Проходили попід огорожу “Тіволі”. Йшли парами молоді люди. У повітрі — прозора свіжість. На горах лежить темрява і манить до себе. Десь там співають “Реве та стогне Дніпр широкий”, і Василеві здається, що він чує знайомі голоси Гриба і Біленка. Звуки пісні такі м’які і разом з тим виразні; здається, летять не сюди, а туди, у височінь; їх слухає щербатий місяць і яскраві краплини зірок.
— Знаєте, Василю. Я хотіла б з вами про дещо поговорити... — сказала Настя. В її голосі знов щось є, щось нове. Василь не може його виразно окреслити.
— То прошу, — покірно говорить він.
— Тільки не зараз. Іншим разом, Василю. Я страшно, страшно думала про вас, — сказала вона знов по короткій перерві.
— Ви говорите це таким тоном, — відповів їй Василь.
— Бо так, Василю, було. Я навіть не повинна стільки про вас думати.
— Певно, — сказав він. — Вам треба думати про Овідія, про зруйнування Трої, — вирвалось чомусь у нього, і це звучало, мов іронія. “До долу верби гне високі”, — виводив Грибів тенор. Настя хвилинку послухала і казала далі:
Читать дальше