Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Нащо Бог дав людині ноги?..

Василь йде окрилений своїм годинником. Йде просто до Насті. Десь у нього набралось тієї відваги, хоч відсипай, тільки коли вже ступав сходами, серце почало свою музику. Ледве простягнув руку до дзвінка. Чекання. Ні, це не звичайне чекання. Це чекання якогось присуду. Він весь кипить. Найкраще було б кинути все і повернутися, але вже немає часу. Хтось за дверима є. Чути стукіт. Ще одна хвилька, двері відчиняються, а в дверях — Настя.

— О! Василю. Дуже добре, що ви прийшли. Також хотіла вас бачити. Заходьте! — промовила, але Василь помітив, що вона ховає від нього обличчя. Коли увійшли, він помітив, що очі її червоні, так, ніби вона плакала. Настрій її недобрий. У кімнаті дуже накурено. На столі у попільниці кілька недокурків.

— Я був у вас вчора, — сказав Василь.

— Учора мене не було. Маю стільки неприємностей. Я вже другий рік у тій самій клясі. Вітчим погрожує... Як не скінчу цього року, буде мені погано. У школі також маю неприємності. Математика. Я вже мусіла взяти собі помічника... Ні. Я мушу цього року скінчити. Обов’язково. Інакше не може бути... Боже, як добре, що ви зайшли. Яка це добра сила вас сюди запровадила. Ах, Василю! Як мені тепер погано!

— Чому? — Василь весь в напруженні. Він готовий узяти в її неприємностях якнайближчу участь. — Що таке?

— Ах, усе! Кругом. Не везе мені, Василю. Для мене просто немає місця на землі.

— Але що таке? Прошу! Можливо, я...

— Ні, ні... Ви є ви. Ви мій хороший, добрий, щирий... Ах, нащо то вам. Давайте про щось інше — їдете додому?

— Не їду, а йду.

— Вертаєтесь за два тижні?

— За два, — тоном упадку зазначує Василь. Він дивиться по кімнаті. Чогось пригадався йому Гнатюк. Чого він стає між ними в цей час. Це, мабуть, тютюн винен. Запах його нагадує Гнатюка. Той курить, і його тютюн має цей саме запах. Це неприємно вражає Василя.

— А я буду тут... Всі поїдуть, — казала вона розпачливим тоном. — Всі товариші мої... Ах, ті товариші. Навіть не приходять, щоб попрощатися.

— Ну, а я? — каже Василь і не втримався, щоб не поглянути на свого годинника. Настя помічає також цей рух. Побачила годинника і зацікавилась, мов дівчинка.

— Василю! Що я бачу? У вас чудовий годинничок. Покажіть...

І не чекаючи відповіді, вона взяла Василеву руку і приклала її

до свого вуха. О! Василь на якомусь там небі. Який він вдячний тому любому годинничкові! Потім вона відняла вухо, але тримає його руку і дивиться на дрібненькі стрілки.

— Як він чудово цокотить, — каже вона. — Я б його слухала завжди. Василеві видається, що уста її усміхнулись, що всі засвітилися знов, що всі планети зупинилися, що десь сяє велике, чарівне сонце...

— Як хотіла б я мати таку забавку, — сказала вона. Вона ще не скінчила речення, як годинник був знятий з руки.

— Прошу, — сказав Василь. — Прийміть його від мене! Я буду щасливий!

— Василю! Що ви?.. Ніколи в світі...

Але Василь вже зірвався з місця. Зроблено. Він кидає їй:

— Прощайте! Будьте здорові, — і ніби дикий, вилітає з хати.

— Василю! Верніться! — чув він ще за собою її голос, але не вернувся. Він тікав. Йому здавалось, що вона неналежно оцінить його вчинок. Боявся, що верне йому того годинника. Ні! Вона мусить його мати. Хай їй цокає завжди. Хай вона кожну хвилину дивиться на нього і згадує, від кого має його. Хай він нагадує їй завжди про того, хто відійшов, але хто мусить бути з нею невідступно...

І що зустрічає він вдома? Клопоти. Господиня визвірилась:

— Що це ви думаєте? Обід уже захолов, така пора, вже ось скоро вечерю, а не обід давати. Панич Євген вже від’їхав, а ви ж як? Ночувати тут не можна. Я хочу якось цю хату вивітрити...

Євген вже від’їхав? Зовсім забув, що існує Євген, але ось записка. “Любий Василю! — пише той. — Дуже шкодую, що ми ще не бачились. Я ждав, ждав, але Таня наглила, і ми від’їхали. Ти маєш велике щастя. Божевільне щастя. Ти! Будь здоров! Пити! Цілую, і наперед — Христос Воскрес! Твій Євген”...

Василь якось мало звернув на це уваги. Він все ще при Насті. Вона ось тут, і тут, на досяг руки. Вона з ним на кожному кроці. Він мусить йти ще до Просвіти, але найперше — що там таке з нею? Згадав також, що вона плакала, відчув той запах диму, знов пригадав Миколу Гнатюка. В голові вирують якісь недобрі, злі, підступні думки. Зсередини виступає і підіймається до горла ще небувале в нього почуття дикого обурення. Яскраво відчуває, що очі загоряються і наче палають. Ану його на все те! Йому треба йти до Просвіти. Там уже незабаром розпочнуться сходини.