Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

заспівав знов Василь.

— Ти, Василю, брешеш, як каналія, — озвався нарешті Валя. — Але Круп! Добре, сучий син, бреше! Навчився! А ще недавно я вчив його до ручки підходити...

Круп мовчав. Він підпер голову рукою, вперто дивився в одну точку. Мовчав. Твердо і вперто мовчав. Василь у п’яному тумані дивиться на нього і йому видається, що у Крупа на чолі морщиться шкіра, розпирається череп. Він його розуміє. Василь зовсім не хотів так сказати. Само сказалося. От сказалося і все. Круп тут також винен. Щось він у ньому також зачепив, і Василь не зостався в боргу. Потім устав і, хитаючись, пішов у похилі двері до виходу...

Коли вернувся, у роті було терпко, губи злипалися, гикав. Годі! Досить того...

— Підемо. До побачення всі... До побачення... Йдемо, Євгене!

Круп ще залишився. Василь з Євгеном викотились під зоряне

весняне небо. Вулиці були порожні. Ліхтарі світились тьмяно і самітньо. По дорозі, коли вони трохи відсвіжились, Євгенові також захотілося говорити.

— Ти, Василю, йому сказав добре... Але ти сказав мало... Треба було йому просто в пику кинути: ми ще молоді. Ми ще ростемо... У нас також буде Толстой... Ще більший від Толстого... У нас ще буде...

— Ех, Євгене! Нащо там губу паскудити. І так все зрозуміле!..

— Ні, Василю! Тут ти не маєш рації! Він...

— Що там він? Від нього це залежить? От проп’є останні десятини і... набік! А ми все-таки одного разу світ догори ногами перекинемо і кінець...

Вдома господиня сердилась, але хлопці не зважали. Євген ще раз пристав до Василя.

— Але ти все-таки напишеш? Листа напишеш? Напиши, Василю!

— На якого біса буду їй писати? Надсон, серпанки... Зустріну колись і скажу...

— Ні, Василю! Я тебе ніколи не просив, а зараз прошу: напиши! — голос його затремтів. Він підійшов до Василя, обняв його і справді розплакався! — Ти цього не розумієш... Я, Василю, не можу... Я її люблю! Я готовий за нею в пекло... Я цілу зиму її кохаю... Сьогодні перший раз зустрівся з нею, і ти... мені не хочеш допомогти...

— Ну, досить, Євгене! Напишу. Завтра напишу! Для тебе!

Вони ще довго гомоніли, вовтузилися, роздягалися, вкривалися і все говорили. Господиня вже двічі стукала в стіну... Але все-таки час спати. Вони згасили лямпу, вкрились, і кімнату залила ніч.

Ранок зустрів їх сонцем. Повно сонця. Господиня заявила, що сьогодні виймають другі рами. Сусіди вже давно повиймали. Вона тільки чекала, коли вже поїдуть ті лобурі. І справді. Хлопці ще не встигли відійти до школи, як вікна вже виймаються. Приходить старший син з обценьками та молотком, відгинає цвяхи, відриває приклеєні газетним папером рами, викидає вату, вугілля. У кімнаті стає ясніше, більше простору і шум з вулиці чути виразніше.

Василь та Євген йдуть до школи біля години дев’ятої. Сьогодні немає викладів. Треба тільки відібрати свідоцтва та вислухати “отченаша” від Варвари Сергіївни. Вчорашній вечір поклав на них свою лапу. Обличчя їх трохи нагадують стеарин. Перед відходом Євген не витримав. Він довго кріпився, довго крутився біля Василя, але Василь не звертав на це уваги. В голові у нього і те, і друге, і розмова з Крупом, і свідоцтво, яке, напевно, не буде ідеальним, і Настя, яку мусить бачити. Євген трохи соромиться вчорашнього. Особливо ті прокляті сльози. І який дідько їх навіяв? Ніколи він не почував себе аж таким шматком клоччя. Але ось Василь вже збирається, шукає щось. Чекати далі нікуди.

— Василю! Ти ж мені обіцяв, — звертається Євген до Василя. Дивиться на вікно, а там син господаря, говорити одверто не можна.

— А! — пригадав Василь. — Ну, добре. Зачекай. — Взяв шматок паперу, конверта, присів на кінець столу і, не думаючи, почав писати: “Шановна Панно! Одержав Вашого листа. Не міг передати його на адресу, бо мій товариш Прихода сьогодні від’їжджає. Другим разом прошу передавати йому безпосередньо. Не знаю Ваших віршів, але коли вони під Надсона — резигнуємо з них наперед...”

Що ще? Підняв голову. Щось там ще було? Ага. Надутість. Але ж то не до мене. Недотепна “Хвиля”? Подумав. Але це дотепно сказано. Усміхнувся. Ні, щось у тієї дівчини є. Не кожна відважилася б щось таке написати. Тон його листа трохи... Ааа! Байдуже.

“Коли ж маєте щось краще, просимо передати. Думаю, що коли хтось надутий, то це не повинно порушити Вашої великодушности чи вплинути на Ваші літературні... аспірації”.