Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Я написала один вірш. Хочете прочитаю?

— Прошу! Це буде саме під настрій, — сказав він тим самим покірним тоном.

— Ви всі, що чуєте, що бачите мене, — почала вона своїм приємним, протяжним голосом:

Тут вона зробила коротку перерву. По хвильці читала далі:

Вона продекламувала і замовкла. Голову схилила. Згори лилася пісня: “Сичі в гаюю перееекликааались та ясень раз... у раз... скрипів!”. Високий Грибів тенор звився і, торкнувшись місяця, довго й переливно витав у підзоряних висотах. У “Тіволі” голосно заплескали. Можливо, цим співакам, а можливо, там йде якась вистава. Заграла знов оркестра щось із Шопена.

— Що це таке? — сказала Настя. — Це щось безперечно з Шопена. Тільки не знаю, що. Ви не знаєте, Василю?

Василь також не знав. Він мовчить. Всі струни його душі напружені. Він хоче говорити.

— Ви не смієте так думати! — твердо і зненацька проговорив він.

— Як? — запитала вона. — Василю, як?

— А так. Чорно... хіба ви не чуєте? Навкруги буяє життя! — Його голос аж скрегоче. Такий він терпкий і кострубатий. “Я, Настусю, цього не розумію. І не хочу розуміти... Що значить? Коли будемо так дивитись всі... Що тоді вийде? Це, я вам скажу... Це розніженість. Це... стара школа... Розумієте? Вам треба на село або ще краще: вам треба міцно, міцно відчути пазурі життя. Можливо, я кажу трохи патетично, але це, Насте, так. Вірте мені... — і він, задихаючись, замовк. Але зараз таки казав далі:

— Але що це з вами сталось? Раніше того не було... Ба ні, було. Трохи було. Вже в тому вірші, що ви мені колись дали, щось відчувалося. Але ви тоді казали: “Моїм мріям легесенькі крильця дай, щоб здолали піднятись вони у світ безкінечний, в надзоряний край і принесли чарівнії сни”... Я сам був тоді м’який, але все-таки ті ваші “легесенькі крильця” і “чарівнії сни” мене вражали недобре. А це вже зовсім ні до чого. Смерть... зриви... отруйний спис... чорне вино... поблідлі уста... Ні, Настусю. Скиньте ваші серпанки. На вас ніхто не дивиться поблажливо. Я тут міг би щось сказати, але не кажу нічого і дозволю собі заховати мовчанку далі. Що ви тепер читаєте? Прошу вас! Читайте Лондона...

Але він не докінчив своєї промови. Він говорив і дивився перед себе. Вона йшла побіч. Було темно. Але, дійшовши до Лондона, він почув якісь дивні звуки. Поглянув і крізь темноту помітив, що вона тримає біля очей хусточку. Глибоке і поривне хлипання виривалось з її грудей. Він зупинився.

— Настусю! — викрикнув він. Хотів обняти її, але не насмілився. Подумав, що вона ще не дала йому на це права. Зміркував також, що вона подумає, ніби він використав її слабість. А до всього того його стримує те саме почуття, якого має заповно, яке в’яже його по руках і ногах.

— Настусю! Що з вами? Ну що з вами? — Його голос звучав розпачливо, як голос тяжкого змагуна, що тримає в руці крихку річ; вона йому вилітає, а він боїться, що, стиснувши, розчавить.

— Ходім назад, — сказала вона крізь плач. — Я зараз не можу нічого сказати...

Він не був настирливий. Вона не може сказати, але що то є?

— Я не маю сили... Я вам скажу... але іншим разом. Відведіть мене додому. Дайте мені вашу руку.

Він подав їй руку і відчув її потиск. Цілу дорогу назад йшли мовчки. Дійшли до фіртки.

— Далі піду сама. Гадаю, що сестра вдома. До побачення, Васильку... Не гнівайтесь... Зайдіть до мене цими днями...

Але найближчими днями він не зайшов. Вони зустрілись випадково на вулиці Словацького. Перед тим всі дні і всі ночі Василь не міг відігнати настирливої думки, що, власне, з нею. Чому повернула вона годинника, чому взагалі його не носила, чому плакала. Міркував і думав. Євген тягнув його вечорами “мріяти”, Хмелюк домагався зробити зустріч весни, у школі збільшений натиск на скріплення дисципліни. Гнатюк почав докучати якимось настирливими намірами, які він привіз із собою з Радивилова. Шпачук домагався ще раз скликати членів гуртка “Юнацтво” і хотів, щоб там, конечно, були Прихода та Шеремета. Все це тиснулось докупи, мов якийсь натовп перед потягом, що відходить.