треба триматися її, крутитися десять разів на місці, а потім, тримаючи палицю перед собою, потрапити нею у певне місце. Грач смішно заточується, танцює, зо всієї сили намагається осягнути мету, падає і не може звестися. Глядачі лягають зі сміху. Арабасова регочеться до сліз, тупає ніжками, смикає Василя за рукав...
— Дивіться, дивіться!.. О-о-ха-ха-ха! О-о-ха-ха-ха!
їм справді смішно. Вони можуть торкатись одне одного, хапатись за руку, штовхатись...
Але все має кінець. Сонце підійшло за полудень. Всі голодні. Обід. Розсідаються, ніби на проводи, гуртами, дістають, хто що має, діляться, частуються. З яким смаком з’їдається пожива. Байдуже, що там було: добре, не добре. Все йде, все добре.
Тут можна жити самим великим захопленням, сонцем, молодістю.
І Василь та Євген належать до таких, що живуть саме сонцем, молодістю. їм так радісно і так широко, що можна справді зовсім не їсти. Але ось підходить до Василя Гнатюк.
— Василю... Ти но так непомітно щезни в отих кущах...
І от Василь більше з цікавости, ніж з потреби, щезає в тих кущах і знаходить там гурт молоді — саму сметанку на чолі з Семеном Івановичем, який вже зовсім розчервонівся, ніби також помолодшав... Всі сидять навколо широкого простирадла, а на ньому милують око ковбаса, шинка, якісь котлети, огірки, білий хліб. Спершись на молодий дубок, сидить також Настя. Тут також Варвара та Надія. Ні. Це справжні проводи. Гнатюк, як звичайно, “виночерпій”, з тою тільки різницею, що в даний момент він черпає не вино, а чисту, білу кмінку Бачевського.
— Ти, Василю, надто дослівно приймаєш все до серця, — сказав він своїм широким ротом. Це мова про заборону Варвари Сергіївни.
— Сідай отам! — вказав йому місце біля Насті. Василь не помітив якось, що це зроблено навмисне. Сів. Випив поспіль пару чарок, а що він був і так п’яний, то це ще посилило його стан. Він дивиться на світ широко і бачить, як танцюють зелені дерева, як підіймаються окремі листочки кінського щавлю, бачить, як росте трава. Така ясність. Голоси падають, ніби окремі краплини води серед глибокої тиші. Виривається сміх і нагадує сміх повітря, сміх дерева чи землі. Все таке нереальне. Зліва зовсім близько — Настя. І вона така нереальна, і навіть дивно, що це вона. Хочеться простягнути руку, щоб переконатися, що це дійсно вона. Ніколи, ніколи не бачив її в такому стані, ніколи не відчував її так дивно, ніколи не думав, що прийде день і він могтиме сидіти біля неї, як біля кожного іншого свого товариша і не думати, що це — надземна святість... Підніс їй чарку горілки. Випила. Вона зовсім не виявляла радости. Очі її порожньо дивляться в далечінь, руки байдуже беруть те чи інше, говорить ніби про все, а видається — ні про що. Василь підіймає ще одну чарку і каже:
— Панове! П’ю за цей прекрасний день!
Всі випили з галасом, бо цей день всім видається прекрасним. Потім Василь нахиляється до Насті і стиха їй каже:
— Панно Насте. Чи варто такого дня згадувати “чорне вино”?
Вона зрозуміла його питання.
— Я вам, Василю, сказала вже... Я ніщо інше, як тільки жінка.
— Нащо саме жінці вмовляти таку ролю?
Вона не завагалася з відповіддю:
— Так хотіла вища премудрість. Я тільки виконую її волю.
Василь говорить далі:
— Боюся впасти в трафарет, якого ви не любите...
— Це ви, — казала вона, — знов про силу, твердість?
— Щось таке, — відповів Василь.
— Так, Василю. Я волію бути краще м’якою, ніж банальною.
— Але проти цього наставлене все, що бачимо зараз, — і він показав навкруги руками.
— Не будьте зухвалим... І я щось подібне переживала... І навіть це не було навесні... Я вас цілком розумію... Можемо ми трошки відійти.
Всі були веселі, тому не звертали уваги, що Василь і Настя встали і відійшли набік. Коли вже їх не могли чути, вона сказала:
— Мені здається, Василю, що ми з вами надовго розпрощаємось... Таке вичитую з ваших очей і уст. Але ви ще колись зайдете до мене. Не розумію це дослівно. Десь, колись, за тисячі кілометрів звідсіль... Віддалені від мене... Ви ще не раз постукаєтесь до мого вікна. Ви забажаєте, щоб я вийшла до вас отакою, якою бачили мене не раз і якою бачите мене зараз! Такою “слабою”... Нетвердою...
Йому ще раз хотілося впасти перед нею навколішки. Вона стояла перед ним, мов королева, яка говорить своєму рабові: відступи і падай ниць! У неї розумні, ясні очі. У неї високе, чисте чоло. На її світлому волоссю — діядема.
І таку понесе її Василь через ціле своє життя.
Тут же побіч хлопці і дівчата заспівали: “Ґаудеамус іґітур”... Це звучить, мов справжній гімн. Як це до речі! Василь і Настя сказали все. Більше не залишається нічого. Вони прилучаються до гурту і співають також гімн молоді. Ніби у відповідь на це у другому місці заспівали також. Але це щось зовсім інше. “Сонце низенько, вечір близенько... Спішу до тебе, моє серденько!”. І це має свій смисл. Коли скінчився заспів, хор переходить на: “Ой, полола горлиця”... Молоді, свіжі, дзвінкі голоси далеко котяться лісом, відбиваються луною, здіймаються у височінь. Земля слухає і чує. Дерева, повітря... Велике чарівне життя. Стій, сонце! Спинися, земле! Хай буде так вічно!
Читать дальше