Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Усі знають, що спів — це робота галереї, і крапка,

— відрізав містер Пенні. — От скажіть мені, для чого наші пращури витрачали десятки фунтів на будівництво галерей, га? Щоб будь-хто в церкві отак собі виспівував, коли йому заманеться?

— Очевидно, ми вже не потрібні, пора на вихід зі своїми скрипками! — сказав містер Спінкс, усміхнувшись. Людині сторонній могло здатися, що йому абсолютно байдуже, і тільки його товариші по скрипці відчули гірку іронію в цих словах і весь той розпач, який приховував, здавалося, такий природний сміх.

— А чого так хвилюватися? Хай собі співають — голосніше буде, хи-хи! — гигикнув Ліф.

— Ех, Томасе! І звідки ти такий дотепний взявся, га? — грізно дорікнув йому дідусь Вільям.

Присоромлений Томас Ліф готовий був провалитися крізь землю.

— Я вам от що скажу, — мовив Ройбен, — хай би вони нам і підтягували вряди-годи, хіба ж ми проти? Та тільки ж так, щоб їх і чути не було.

— От-от, — погодився містер Пенні. — Не люблю нікого намарне звинувачувати, але тут і перед Богом скажу, що в останньому псалмі я чув кожну їхню ноту так само чітко, як і нашу — кожнісіньку ноту.

— От я старий дурень! Так он воно що! — вигукнув містер Спінкс, ні до кого конкретно не звертаючись і скрушно похитавши головою, вочевидь, у відповідь на якусь несподівану думку, а тоді сумно-пресумно усміхнувся. — Ох, я мав би знати, мав би знати!

Ніхто не спитав, що його так схвилювало, всі добре знали, що рано чи пізно він сам усе розкаже.

— Я ще минулої ночі зрозумів, що з тим молодиком ми наберемося лиха, — не дочекавшись продовження від містера Спінкса, сказав візник, поглядаючи на містера Мейболда, який, нічого не підозрюючи, стояв за кафедрою.

— Здається мені, — суворо мовив старий Вільям, — що тут у галереї забагато шуму, ми все-таки на службі, чи як? — І, прикусивши губу та, втупивши на священика зосереджений погляд, він дав усім зрозуміти, що не терпітиме від них більше ані звуку. І справді, у галереї все стихло, і ніхто так і не дізнався, що такого важливого хотів сказати містер Спінкс.

Під час розмови Дік не обмовився ані словом, а візник тримався доволі стримано, пам’ятаючи, що за сніданком місіс Деві оголосила, що хоче запросити головну винуватицю цих подій на святкову вечерю, яку вони зазвичай влаштовували на Різдво. Ця новина спрямувала думки Діка виключно у радісне русло. У візника, який завжди злегка цинічно дивився на світ, дух був не такий бойовий, як у решти хористів, хоча дружба та спільна справа підтримували в ньому щиру відданість товаришам-музикантам.

Пополудні біля будинку візника спостерігалося незвичне пожвавлення. Кам’яні плити, якими була встелена підлога, ретельно вимели й посипали тонким шаром дрібнюсінького жовтого піску, видобутого із глибин найближчого піщаного кар’єра. Зі сховку дістали масивні ножі й виделки, які лежали там, змащені жиром, із часу останньої такої події. На них відсвічував виразний напис великими літерами “високоякісна сталь” — настільки переконливий, що потреба зазначати виробника відпадала сама собою. Кран, який Ройбен зазвичай носив у кишені, вкрутили у бочку з сидром. І наостанок візнику наказано було стати посеред кімнати, й місіс Деві заходилася крутити чоловіка туди-сюди, наче штурвал навколо осі, прискіпливим оком оглядаючи його вбрання.

— Не рухайся, я принесу ножиці, — звеліла вона.

Візник завмер на місці, наче солдат на варті.

Місіс Деві обстригла кілька волосинок, які виткнулися за межі загального контуру бакенбард, трохи підрізала потертий край на комірці сорочки і висмикнула сиву волосину. Усі ці операції візник покірно витримав, не проронивши і слова, лише під час останньої докірливо буркнув:

— Обережніше, Ен.

— Господи, Ройбене, я просто не хочу, щоб із тебе люди сміялися, — сказала місіс Деві з суворістю, яку могли виправдати лише довгі роки подружнього життя. Ще раз розвернувши чоловіка, вона зняла з його плеча кілька шерстинок. Ройбен, який думками, вочевидь, був далеко, позіхнув. — Комір твоєї сорочки — це просто ганьба. Весь заяложений, заляпаний брудом і хтозна-чим іще. Ну як, скажи мені, тобі це вдається?

— Та то, певно, від поту. Ти ж знаєш, літо для мене справжня біда. Досить щось почати робити — і з мене вже все тече.

— Еге ж, Деві всі товстошкірі. Твій брат Боб нічим не кращий — угодований, мов кабан. Щоразу, як мене зустрічає, то так тихо, улесливо питає: “Як ся маєш, Ен?” Я б йому сказала, як ся маю! А ти — хвилина на сонці — і піт градом котиться. Ну де ж таке бачено?!