Томас Гарди - Під деревом зеленим

Партнерка Діка, молода дівчина на ім’я Ліззі — хоча всі звали її просто Ліз, спробувала запобігти сварці:

— Я теж не дуже люблю мінятися.

— І я, — встряла у суперечку місіс Пенні. — Якщо хтось не хоче, то й нехай. Не будемо ж ми сваритися через такі дурниці?

— Я лише хотів сказати, — мовив Дік, вже шкодуючи, що посмів зробити гостю зауваження, — що такий порядок. Якщо кожен танцюватиме, як йому заманеться, то що ж це буде за танець. Насмілюся зауважити, що той, хто його придумав, заробляв цим на життя, то, певно, вже знав, що й до чого.

— Я не люблю мінятися партнерами, і все тут. І мені байдуже, хто що там придумав.

Дік став таким зосередженим, що здавалося, ніби він подумки перемножує багатозначні числа, хоча насправді хлопець намагався зметикувати, як далеко можна завести суперечку із запеклим противником, якщо він гість твоєї матері. Із задуми його вивела поява візника, який притупотів до середини кімнати зі своєю партнеркою. Ройбен зневажав дріб’язковість, а тому без зайвих церемоній перевів розмову на себе.

— Я не можу вам передати, сусіди, як мені гаряче! — він озирнувся довкола, намагаючись поглядом, повним співчуття до самого себе, розказати присутнім, наскільки він упрів.

Місіс Деві йшла в наступній парі.

— Ще б, — підтвердила вона. — Та тобі, Ройбене, завжди гаряче.

Місіс Пенні висловила щось схоже на співчуття такій біді, намагаючись і посміхатися, і супитися водночас.

— Йому досить недільного ранку пройтися по садку, і комір сорочки так обм’якне, наче його й не крохмалили, — продовжила місіс Деві, ніби між іншим напустивши на обличчя хазяйновитий вираз під час цих спогадів.

— Та годі вже вам, жіночки. Давайте краще руки й пішли танцювати! — сказав візник, і розмова на тому й скінчилася.

Нарешті Дікові вдалося потанцювати з Фенсі, і не будь-що, а найкращий народний танець, який починався у групах по троє.

— Перш ніж ми почнемо, — сказав візник, — давайте познімаємо піджаки, а то тут щось стало спекотно.

— Не забувай про манери, Ройбене! Як підеш танцювати, то вже зразу тобі треба роздягтися! Завжди тобі гаряче!

— Та годі вам, товариші, — коли візник сперечався з дружиною, то часто звертався до неї у формі множини чоловічого роду, щоб не довелося довго відшуковувати потрібний епітет. — Не розумію, у чому проблема. Що тут такого, щоб зняти зайвий одяг, коли тіло розпашіло від танцю? Якщо б я один взяв і роздягнувся та ще й ні з того ні з сього, то справді було б не дуже гарно, але якщо всі чоловіки, хто з повніших, так зроблять, то що в цьому поганого? Ми ж народ простий. Ну, що скажете, друзі?

— Так і зробімо! — підтримали його троє огрядних чоловіків, що якраз кружляли по кімнаті зі своїми дамами. Сказано — зроблено: четверо страждальців познімали піджаки й, повісивши їх у сінях, вервечкою повернулися до кімнати. Залишившись в одних сорочках, вони, здавалося, тепер могли запросто помірятися силами з кращими танцівниками Англії та Ірландії. Дік, соромлячись визнати при міс Фенсі, що йому теж спекотно, залишився у піджаку, як і решта худіших чоловіків. Так само вчинив і містер Шайнер, не бажаючи опускатися до загального рівня.

Після цього гулянка перейшла на нову стадію. Настала та пора ночі, коли на столі й кріслах назбиралося стільки пилу, що можна було записки писати; у повітрі витав сизуватий туман, оточуючи свічки ясним ореолом; пил понабивався гостям у ніздрі, зморшки і геть усі пори; вже навіть у скрипалів на щоках пашів рум’янець, а обличчя танцюристів стали схожі на розжарені вуглини; скрипалі вже не сиділи спокійно, а, відсунувши ногою стільці, стояли, широко розставивши ноги й заплющивши очі, і шалено розмахували смичками — байдужі до всього навколо. Раз за разом Дік змушений був передавати руку своєї коханої іншому чоловікові, і вони кружляли утрьох; а потім, вже не ділячись ні з ким, танцював з нею по колу, з кожним разом все міцніше обіймаючи її за стан і все більше заводячи лікоть їй за спину, аж поки відстань між ними стала майже непомітною. А коли вони проходили між рядами танцівників, торкаючись один одного плечима, і її подих лоскотав йому шию, наче літній вітерець, що заблукав у часі, Дік просто не тямив себе від щастя. Дійшовши до кінця ряду, хлопець хвилювався, щоб мелодія не скінчилася, поки вони не повернуться на початок, аби знову поринути в ці неймовірні відчуття. А коли, незважаючи на його побоювання, вони все-таки дійшли до початку кімнати, радість Діка затьмарив панічний страх, що скрипки можуть стихнути саме в цей божественний момент. Тому юнак тихенько шепнув найближчому скрипалеві, щоб вони не зупинялися, поки він зі своєю дамою не пройдуть ще раз коридором, утвореним танцівникам. Продовжуючи здригатися всім тілом, наче в конвульсіях, музикант непомітно кивнув Дікові між акордами і, не розплющуючи очей, сказав “Добре, добре!”. Тепер Дік так міцно притискав до себе Фенсі, що, здавалося, вони стали одним цілим. Кімната видавалася Дікові сном. Пізніше він міг згадати лише окремі деталі: як скрипалі посмикувалися на своїх стільцях, ніби дзиґи, все нарощуючи темп; як дід Джеймс і старий Саймон Крамплер сиділи біля каміна, про щось розмовляючи, хоч слів було й не розібрати, і час від часу кивали головами або розмахували руками, ніби намагалися перекричати молотарку.