Томас Гарди - Під деревом зеленим

Уранці, що б Дік не робив — піднімався чи спускався сходами, ходив з кімнати в кімнату чи розмовляв про погоду — він постійно прокручував у голові той чарівний момент. Спершись на одну ногу, він стояв біля каміна й спостерігав, як матір смажить свинину; але що йому було до тієї свинини, якщо її смажило не Марево. Шматки м’яса звисали між ґратками рашпера [2] Рашпер — решітка для смаження м’яса, риби. , наче кішка на руках у дитини; однак що йому було до тих порівнянь, якщо не Вона їх промовляла. Він дивився, як жовтогарячі сонячні відблиски, переплітаючись із блакитними тінями полум’я, витанцьовують на вибіленому каміні, але що йому було до тих тіней.

— Може, нова вч... кхм... міс Фенсі Дей співатиме сьогодні з нами в церкві? — спитав він.

Візник довго задумливо мовчав, аж поки нарешті мовив:

— Може, так, а може, й ні.

Дік був не в захваті від такої відповіді, але, зціпивши зуби, промовчав. Усі добре знали, що його батькові була властива певна туманність висловлювань, яка зазвичай не мала нічого спільного з предметом обговорення.

У домі візника почалися традиційні приготування до церкви. Старанності Діка можна було тільки позаздрити, хоч він і сам не зміг би пояснити, звідки в ньому раптом прокинувся такий інтерес до релігії. Він чистив і полірував свої найкращі черевики так ретельно, що нагадував митця, який працює над шедевром. Від носка до підбора Дік відчистив кожнісіньку цяточку бруду, який назбирався за минулий тиждень. Тоді відкрив новий пакетик вакси, акуратно перемішав її і щедро намастив по всій довжині черевика: спочатку наніс один шар і відполірував, потім ще один — щоб були чорніші, а тоді ще й третій — для дзеркального блиску — все, щоб належно підготуватися до зустрічі, на яку він так сподівався.

На різдвяну службу візник готувався так, ніби тиждень накопичував усі свої сили. Із ванни у задній частині будинку доносилося гучне сопіння й кректання, сповіщаючи, що він миється — цей урочистий недільний ритуал займав із півгодини, тоді як у звичайні дні все обходилося кількахвилинним хлюпанням. Він зникав у прибудові з великим коричневим рушником у руках, і хвилин двадцять звідти лунали вже згадане плюскотіння й пихтіння. Коли після цього візник з’являвся у дверях, від нього пахло літнім туманом, а сам він мав такий вигляд, ніби щойно чудом уникнув смерті потопельника, загубивши при цьому майже весь свій одяг. Очі його почервоніли, наче від гіркого ридання, а з кінчиків вух і носа звисало по кришталевій краплі води, і ще кілька краплин блищали у волоссі.

Батько, син і внук ще довго скрипіли черевиками по посиланій піском кам’яній підлозі, сновигаючи туди-сюди зі своїми приготуваннями. Нарешті, взявши в кутку віолончель та скрипки, вони заходилися оглядати струни й підкручувати їх трохи вище від звичайного тону, щоб налаштування трималися всю службу й не довелося переналаштовувати інструменти прямісінько на галереї, намагаючись уловити момент, коли хтось кашляне, чхне чи коли заспівають “амінь”, — на жаль, у вологу зимову погоду їм нерідко доводилося вдаватися до таких хитрощів.

Трійця вийшла з дому й попрямувала стежкою через пасовище для овець, несучи під пахвами свої інструменти у вицвілих зелених чохлах, а в руках — старі музичні зошити в коричневих палітурках. Дік постійно забігав наперед, залишаючи батька з дідом позаду, а візник, навпаки, ступав повагом, вивертаючи ступні назовні під неймовірним кутом.

Дійшовши до підніжжя пагорба, вони вже могли розгледіти церкву з боку північних воріт або, як їх називали, “церковної хвіртки”. Нагорі зібралося сім жвавих фігурок — то чекали на них хлопчаки-хористи, повсідавшись на могильній плиті й розмахуючи ногами, щоб згаяти час. Угледівши музикантів, вони позіскакували й, тупочучи, мов кавалерійський полк, прожогом кинулися по старих дерев’яних сходах вгору до галереї. Решта юних парафіян чекали назовні, спостерігаючи за пташками, котами й іншою звіриною, аж поки не увійшов священик. Тоді вони, миттю напустивши на себе вигляд добропорядних парафіян, прослизнули в боковий неф.

Галерея меллстокської церкви мала особливий статус і жила за власними правилами. Тут нову людину сприймали зовсім не так, як парафіяни унизу. Якщо в нефі її приймали як непрошеного гостя, який ні в кого не викликає ані найменшого інтересу, то тут її зустрічали привітно, а наявні відмінності аж ніяк не робили цю людину менш цікавою в їхніх очах. Спостерігаючи з висоти галереї, музиканти вивчили всі звички нефа до найменших дрібниць і могли розказати про парафіян багато цікавого; а от неф нічого не знав про завсідників галереї, лише чув їхні гучні мелодії та голоси. Ніхто в нефі не помічав, наприклад, що дяк постійно жував тютюн і спльовував його в дірку в лаві перед тим як мав співати “амінь”; що деяким молодим панянкам набридло читати під час служби нудний шлюбний обряд, і вони перейшли до наступного, який хронологічно йде за ним; що двоє закоханих, натхненні прикладом Пірама і Тісби, переплітали пальці через дірку від сучка між лавами; що місіс Ледлоу, дружина фермера, під час першого читання Біблії мала звичку перераховувати гроші й підраховувати тижневі торговельні витрати. А от для галереї це все вже давно не було новиною.