Томас Гарди - Під деревом зеленим

— І треба ж щоб він був третьою скрипкою! Якби ще тенор чи хтось із хлопчаків, ми б могли спокійнісінько продовжувати і без нього. Але хор без третьої скрипки — це те саме, що людина без... — тут візник запнувся, не в змозі придумати достатньо вагомої втрати.

— Без голови, — запропонував містер Пенні.

Візник почав ходити туди-сюди, всім своїм виглядом демонструючи, що у них зараз є важливіші справи, ніж незакінчене речення.

— Чи ж таке видано, щоб юнак кинув роботу на півдорозі й накивав п’ятами?!

— Ніколи, — відповів Боуман тоном, який не залишав сумнівів: він остання людина на землі, яка б опустилася до такого.

— Хоч би з ним не сталося якої оказії! — забідкався дідусь.

— Це навряд, — спокійно відповів візник. — Знати б хоч, куди він подів свою скрипку. Вона коштувала не багато не мало, а цілих тридцять шилінгів. Хоч би не десь у вогкому, а то вона хвилин за десять вже геть чисто розклеїться й зіпсується. Та що там десять, і двох вистачить.

— Але що, на Бога, могло статися? — зніяковіло спитав старий Вільям. — Аби часом не втопився!

Залишивши ліхтарі й інструменти біля дзвіниці, вони повернулися по своїх слідах до того місця, де дорога проходила біля річки.

— Такий дужий юнак, як Дік, дав би собі раду, — зауважив Ройбен. — Щось мені підказує, що причина його зникнення геніально проста і лежить у нас просто перед носом, а ми її не помічаємо. — Він стишив голос до таємничого шепоту: — Сусіди, а ви часом не помічали, щоб його думками останнім часом заволоділа якась красуня?

— Ані натяку. Його розум поки нічим таким не затуманений.

— До того ж Дік казав, що ніколи не одружиться, — вигукнув Джиммі, — і завжди житиме вдома, з мамою і з нами!

— Дурниці, кожен парубок хоч раз таке каже.

Вони дійшли аж до ферми містера Шайнера, але нікого там не застали. Тоді кілька чоловіків пішли до школи. У спальні досі горіло світло, і, хоч штори були опущені, вікно було злегка прочинене, наче мешканка тієї кімнати хотіла, щоб до неї долинули віддалені звуки псалмів.

Навпроти вікна, спершись на букове дерево, нерухомо стояла їхня пропажа. Схрестивши руки на грудях і закинувши голову назад, хлопець не зводив очей з освітленого вікна.

— Діку? Ти що тут забув?

Дік стрепенувся і в темряві замотав головою в різні боки, гарячково намагаючись знайти підхожу відповідь на запитання, і нарешті кволо пробурмотів:

— Нічого, тату.

— Довгенько ж нам довелося тебе попошукати, — сказав візник, коли весь гурт рушив назад, до будинку священика.

— Я думав, ви ще в галереї, — сказав Дік.

— Та не зовсім, ми тут просто тиняємося по окрузі, шукаючи тебе скрізь, і місця собі не знаходимо. Чого ми вже тільки не передумали! А ти тут собі стоїш, наче нічого не сталося!

— І чого йому заманулося тут стирчати? Безглуздя якесь, — пробурмотів містер Спінкс.

Наступну зупинку хор зробив перед будинком священика, щоб подарувати містеру Мейболду, нещодавно призначеному священиком у їхню парафію, його порцію різдвяних псалмів. Музиканти сподівалися, що вже хто-хто, а священик обов’язково відчинить вікно, тому додали для нього ще один псалом, так би мовити, для заохочення. Однак містер Мейболд не з’являвся.

— Поганий знак! — сказав старий Вільям, похитавши головою.

Однак у ту ж мить із глибин будинку, мабуть, із ліжка, почувся мелодійний голос:

— Дякую вам, селяни!

— Що він сказав? — спитав Боуман, який трохи недочував. Однак саме з цієї причини говорив він голосно, так, що аж священик почув.

— Я кажу: “Дякую, селяни!” — повторив священик.

— Он воно що, а то першого разу ми не розчули! — крикнув Боуман.

— Заради Бога, думай, що говориш, а то ще розсердиш його! — застеріг візник.

— Не бійтеся, не розсердите! — крикнув священик.

— Нічого собі слух, — пошепки зауважив містер Пенні. — Та в жодного коня чи собаки в парафії такого нема. Вірна ознака гострого розуму.

— Побачимо, — сказав візник.

Старий Вільям, переповнившись глибокою вдячністю за таку похвалу від відносно нової людини в парафії, так розхвилювався, що хотів виконати всі гімни заново, однак відмовився від такої задумки після застережень Ройбена, що краще не випробовувати доброту священика.

— Щось мені підказує, — сказав візник, коли вони піднімалися по схилу, прямуючи до наступних будинків, — що те марево в образі молодої дівчини обкрутить молодого священика, той навіть оком змигнути не встигне. От побачите, друзі.

Хористи нарешті добралися до своїх ліжок і заснули, як і решта парафії. Однак сон Діка був неглибокий і неспокійний, незважаючи на те, що відпочивати йому лишалося всього години три-чотири. Виснажений мозок знову й знову повертався до подій тієї ночі, особливо до того моменту, коли вікно в школі відчинилося.