Томас Гарди - Під деревом зеленим

Старий Вільям Деві грав на віолончелі басову партію, його онук Дік був третьою скрипкою, а Ройбену і Майклу Мейлу належали тенор і друга скрипка відповідно. Хор складався з чотирьох чоловіків і семи хлопчиків, яким було довірено дбати про ліхтарі й тримати нотні зошити перед музикантами. Коли справа доходила до музики, якось завжди так виходило, що керівництво перебирав на себе старий Вільям.

— Що ж, сусідоньки, — напучував він, притримуючи двері, поки всі по черзі виходили на двір, й критично спостерігаючи за ними, наче пастух, що перераховує свою отару. — Ви двоє, уважно прислухайтеся до Майкла і щоб мені не тягнулися за третьою скрипкою як минулого року. А особливо у “Вставайте і славіте”. Біллі Чімлен, не лови гав, а то тебе іноді так заносить, що дай Боже. І це стосується всіх, дивіться мені, щоб не товпились на порозі, коли заходите в хату. Заходьте тихесенько, ніби то самі янголи прийшли звістити добру новину.

— Спочатку до фермера Ледлоу?

— Так, спочатку Ледлоу, а далі — як завжди.

— А ти, Воссе, — гукнув візник насамкінець, — сиди тут, а десь о пів на третю підігрій на жаринах мед і сидр та принеси їх разом зі стравами до церкви. Ну, ти і сам знаєш.

За кілька хвилин до дванадцятої вони засвітили ліхтарі й вирушили в дорогу. Хурделиця втихла і зійшов місяць, але йому важко було пробитися крізь густе скупчення снігових хмар, тож здавалося, ніби слабке світло радше йде від білого покривала, що вкрило землю, аніж ллється з неба. Вітер стих, і човгання ніг та звуки розмови відлунювали, відбиваючись від кожного стовпа, придорожнього каменя чи старезної стіни на шляху музикантів, навіть якщо відстань між ними не перевищувала кількох ярдів. Окрім цього незначного шуму, не чутно було ані звуку, хіба що іноді з боку Ялберійського лісу гавкали лисиці чи кролики шаруділи у траві, втікаючи з дороги.

До другої ночі хор відвідав більшість віддалених садиб та сіл і, не заставши нікого у поміщика, попрямував до головного села. Оскільки йшли по невторованому шляху, доводилося бути дуже обережними, щоб не наткнутися на гілки старих лип, які низько звисали і подекуди спліталися в густі зарості.

— Часи вже не ті, — зауважив Мейл, згадуючи хтозна-які панорами минулого, у той час як його погляд, звернений на сучасність, втупився в землю, щоб його господар, бува, не перечепився. — Вже нас не шанують так, як колись! Ми, напевно, чи не останні струнні музики в країні.

— Твоя правда! — погодився Боуман, скрушно похитавши головою, і старий Вільям, дивлячись на нього, й собі зробив те саме.

— А шкода, — відповів хтось. — Були часи — давні добрі часи — коли про ті шарманки ніхто навіть і не чув. І що доброго вони принесли церковним хорам? Треба було триматися струн, як от ми, і десятою дорогою обходити кларнети, а тим паче серпенти. Я завжди казав і казатиму, якщо церковна музика — то тільки струни.

— Струни — це завжди радість для душі, — підтвердив містер Спінкс.

— І все-таки серпенти не такі вже й погані, — зауважив містер Пенні. — Все старе рано чи пізно відходить у небуття, що поробиш. Але треба визнати, серпент має добрий, глибокий і багатий звук.

— Але от кларнети завжди були ні до чого, — сказав Майкл Мейл. — Якось на Різдво — багато років тому

— Я обходив парафію разом із хором з Везербері. Тої ночі вдарив сильний мороз, і на всіх кларнетах позамерзали клапани — так-так, геть-чисто позамерзали

— І як якийсь із них відпускали, був такий звук, наче хто пляшку відкорковував. Музикантам доводилося весь час бігати відігрівати інструменти біля каміна. Із кожного кларнета звисало по бурульці довжиною в палець. А що вже казати про самі пальці — вірте, чи ні, ми їх взагалі не відчували.

— Я добре пам’ятаю, — згадував містер Пенні, — що я сказав бідному Джозефу Райму (а він сорок два роки був третьою скрипкою в церкві Чок-Ньютон), коли вони вирішували, чи не перейти їм на кларнети. “Джо-зефе, — кажу я, — як заведете в себе ті верескливі трубки, то, вважай, все пропало. Кларнети геть не годяться для служби Господу. Досить поглянути на них, щоб це зрозуміти”, — отак я йому казав. І що, ви думаєте, з того вийшло? А я вам скажу, що вийшло. І двох років не минуло з тої нашої розмови, як священик приволік орган і старий хор став нікому не потрібен.

— Якщо судити лише з вигляду, — мовив візник, — я б не сказав, що скрипка ближча до небес, ніж кларнет. Може, навіть і далі. Через оті розпусні недолугі вигини здається, що до її створення сам сатана руку доклав. А от на кларнетах, якщо вірити картинкам, самі янголи на небесах грають.