Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Думаю, перш ніж ми вирушимо, варто повторити сімдесят восьмий псалом, — сказав Вільям, тицьнувши на купу старих книжок із різдвяними гімнами на столику.

— Як скажеш, — погодилися хористи.

— Сімдесят восьмий завжди був проблемним. Він мені не вдавався ще відтоді, як я хлопчиною підспівував у хорі.

— Але це хороша мелодія, з такою можна й помучитись, — сказав Майкл.

— Так-то воно так, хоч мені вона іноді так вже допече, що хочетьйя взяти ту книжку й порвати на клапті. Але це таки чудова різдвяна пісня — нічого не скажеш.

— Перший рядок ще нічого, — зауважив містер Спінкс, — але коли доходить до “О людино”, тут і починаються проблеми.

— Не біда, головне за нього добре взятися. Півгодини роботи, і ми його здолаємо.

— Хай йому грець! — зблиснув окулярами містер Пенні, намацавши щось у глибинах своєї велетенської кишені. — От старий дурень! Я ж мав зайти в школу і занести черевичок. їй-богу, пам’ять у мене як решето!

— Ніхто не може всього пам’ятати, — пробурмотів містер Спінкс, багатозначно хитаючи головою. Містер Спінкс вважався вченим (колись він викладав у вечірній школі), а тому завжди намагався відповідати цьому званню.

— Завтра першим ділом треба зайти туди. Якщо ви не проти, місіс Деві, я дістану цю річ з кишені, — він витягнув колодку й поставив її на стіл, біля ліктя. Три чи чотири пари очей уважно стежили за ним.

— Що ж, — промовив чоботар, зауваживши, що цей об’єкт привернув набагато більше уваги, ніж він очікував: присутні по черзі брали його в руки й зацікавлено оглядали. — Як думаєте, для кого була зроблена ця колодка? А зроблена вона була для батька Джефрі Дея, що живе за Ялберійським лісом. Ех, скільки ж я йому черевиків наробив по цій колодці. Після його смерті я злегка її підправив і робив по ній взуття вже для Джефрі. Тому вона й видається трохи дивакуватою, — містер Пенні ніжно перевернув колодку. — Бачите, ось тут, — він показав на шматок шкіри, прибитий до великого пальця, — на цьому місці в нього великий мозоль, ще з дитинства. А оцей великий шмат бачите? (вказав на великий клапоть, прибитий збоку) То кінь копитом наступив — мало ступню не розчавив! Так з розмаху як наступить — і прямісінько от сюди. Зараз я Джефрі нову пару роблю, от недавно і ходив до нього, питав, чи не треба часом мозоль збільшити абощо.

З останніми словами ліва рука містера Пенні, ніби без дозволу свого власника, потяглася до кухля з сидром і різко перервала чоботаря на середині речення, сховавши майже все його обличчя за круглим денцем кухля.

— Тож про що це я, — продовжив Пенні, поставивши кухоль на стіл. — Я мав зайти сьогодні до школи, — і тут він знову заходився ритися у своїй кишені, — щоб вже нарешті віддати черевик. Ну, що поробиш, доведеться завтра вранці.

Потім він нахилився вперед і поставив на стіл черевичок — маленький, легенький, витончений. Схоже, до нього лагодили підбор.

— Нової вчительки!

— А, міс Фенсі Дей. Такої стрункої фігурки я ще ні в кого не бачив. їй якраз в пору заміж іти.

— Це ви про дочку Джефрі? — спитав Боуман, у той час як усі погляди зійшлися в одній точці, як спиці на колесі, — на черевичку в центрі стола.

— А про кого ж іще? — продовжив містер Пенні, звертаючись швидше до черевика, наче той був його єдиним слухачем. — Вона тепер буде новою вчителькою в нашій школі. Ви ж, напевно, чули, що дочка у Джефрі вчена.

— Чого ж вона залишилася тут на Святвечір, містере Пенні?

— Та хто її знає, чого.

— А я знаю, чого вона лишилася, знаю! — защебетав хтось із дітей.

— І чого ж? — спитав Дік, намагаючись приховати свою зацікавленість.

— Пастор Мейболд боявся, що не зможе дати собі з нами всіма ради завтра за обідом, і вмовив її прийти, щоб допомогла подати страви й простежила, аби ми не забруднилися, як поросята. Тому й лишилась!

— О, то це той черевичок, — мрійливо продовжив чоботар, — у якому вона завтра вранці піде до церкви. Я не відмовляюся ремонтувати взуття, виготовлене іншими майстрами, хоч із ним завжди треба бути вдвічі обережнішим. До того ж її батько повсякчас до мене приходить, я не міг йому відмовити.

На столі, між кухлем сидру і свічкою, стояв цей вельми цікавий прихисток незнайомої ніжки. То був досить гарний черевичок. Гнучкий вгин на підйомі, кругленькі вм'ятини від маленьких пальчиків, давні подряпини від необережного бігу — все у цьому клапті шкіри красномовно свідчило про веселу вдачу господині. Дік, оглядаючи його, мав дивне відчуття, наче не має права цього робити, не спитавши спершу дозволу у власниці ніжки.