Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Чорти б вас; узяли! Чого ж ви мені раніше не сказали? — вигукнув містер Пенні, і його очі засвітилися захватом, який було видно навіть з-під окулярів.

Дік тим часом продовжував наспівувати:

— Ну що, сусіди, є у нас час, щоб випити перед сном? — спитав Мейл.

— Аякже! Можна встигнути не те, що випити, а й добряче напитися! — радісно відповів Боуман.

Ця думка всім здалася досить переконливою, і гурт енергійно почимчикував поміж кущами й деревами, які вигулькували то тут, то там, збиваючи дорогою прим’яте листя. Згодом з’явилися миготливі обриси кількох будиночків, це і був Верхній Меллсток, до якого поспішали подорожні. Із парафій Лонґпадл і Везербері по той бік пагорбів вітер доносив ледь чутний різдвяний передзвін церковних дзвонів. Через маленьку хвіртку чоловіки увійшли в сад та попростували стежкою до будинку Діка.

То був довгий низенький будинок із двоскатним солом’яним дахом, слуховими вікнами, що сягали піддашку, одним димарем посередині гребеня та ще двома по краях. Віконниці ще не закривали, і промені від вогню та свічок лилися назовні, освітлюючи живопліт з густо посаджених кущів самшиту й калини і голе гілля кількох диких яблунь. Колись із них формували шпалери, але останні кілька років вони росли самі по собі, і тепер деформоване гілля стирчало у всі боки. Стіни будинку були майже повністю вкриті в’юнкими рослинами, хоча їх таки не допускали до вхідних дверей, котрі були зношені й подряпані від тривалого використання і вдень виглядали як шпарина у старому замку. Світло пробивалося крізь щілини й отвори надвірних будівель, розташованих недалеко від будинку. Складалося враження, наче за цими стінами ховалися якісь небачені дивовижі, а не звичайний непоказний господарський реманент. З того боку час від часу доносилися звуки кувалди, клинків і розколюваного дерева, а трохи далі чулося методичне плямкання й тертя мотузок, з чого можна було здогадатися, що там розташовувалася стайня, в якій якраз у цей момент годували коней.

Хористи по черзі обтупали ноги від налиплої грязюки та листя об кам’яну плиту біля входу. Потім увійшли до будинку й роззирнулися довкола, щоб оцінити ситуацію. Крізь відчинені двері невеличкої кімнатки праворуч, яка була чимось середнім між комірчиною й підвалом, вони побачили Ройбена, батька Діка Деві, візника за професією. Це був огрядний червонощокий чоловік років сорока. При першій зустрічі він мав звичку змірювати поглядом співрозмовника з ніг до голови, а під час розмови з друзями зазвичай усміхався, дивлячись на обрій чи кудись удалечінь. Ходив він постійно похитуючись і широко розставляючи носаки чобіт. Зараз він якраз зігнувся над великою бочкою, що стояла в коморі, готуючись відкрити її, і навіть не завдав собі клопоту обернутися, щоб поглянути на гостей. Уже по кроках він зрозумів, що то прийшли його давні приятелі.

Вітальня розташовувалася зліва й була прикрашена гілками падуба та інших вічнозелених дерев, а посеред балки, що перетинала стелю, звисала омела, явно завелика для цієї кімнати, ще й почеплена так низько, що дорослій людині треба було обходити її, щоб не заплутатися волоссям у листі. У кімнаті були місіс Деві, дружина візника, і ще четверо їхніх дітей: Сюзан, Джим, Бессі й Чарлі, віком від шістнадцяти до чотирьох років. Діти у родині Деві народжувалися приблизно через рівні проміжки часу, враховуючи й їхнього первістка Діка.

Щось, певно, сильно засмутило Чарлі якраз перед тим, як завітали гості, і він, взявши невеличке дзеркальце, вдивлявся в нього, вивчаючи, як виглядає заплакана людина. Голосно ридаючи, хлопчик час від часу замовкав, щоб детально розглянути гримасу, яка його найбільше вразила. Бессі сперлася на крісло й заглядала під складки свого клітчастого платтячка нижче від пояса, де збереглися оригінальні невилинялі барви, і на обличчі дівчинки відображався смуток, адже видимі частини сукні вже втратили колишню яскравість. Місіс Деві сиділа на коричневому ослінчику біля палаючих дров. Жар був таким сильним, що час від часу жінка, стиснувши губи, вставала, щоб перевірити, чи розвішані над вогнем окіст і грудинка саме коптяться, а не смажаться — прикрість, яка іноді трапляється під Різдво.

— Доброго здоров’я, друзі, ми вже зачекалися! — сказав нарешті Ройбен Деві, випроставшись із різким видихом. — Аж кров у голову вдарила, треба ж було так зігнутися! А я якраз збирався йти до хвіртки вас виглядати. — І заходився ретельно намотувати смужку навощеного паперу навколо мідного краника, який тримав у руці. — Сорт у цій бочці відмінний, — Ройбен поплескав бочку й додав, — чудові серцеві ліки з високосортних яблук — сансоми, стаббарди, файвкорнерза і ще тих, як же ж їх... Пам’ятаєш той сорт, Майкле? — Майкл кивнув. — Ті, що ростуть за парканом у саду, смугасті такі. Ми на них кажемо парканові, а як вони по-правильному називаються, так хто ж їх знає. А сидр із них, навіть розбавлений водою, кращий, ніж у декого нерозбавлений.