Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Вам це може видатись дивним, сусіди, — продовжив чоботар, — але досвідчене око майстра бачить беззаперечну схожість між цим черевичком і колодкою, хоч колодка й настільки деформована, що її первинну форму вже й не вгадати, а черевичок дуже гарненький, у Кестербриджі така пара коштувала б не менш як шістнадцять пенсів. Ви цього не помічаєте, а для мене ясно як Божий день: ось це належить батькові, а це — дочці.

— Навіть не сумніваюся, майстре Пенні, що між ними є схожість, можливо, й зовсім незначна, — підтакнув Спінкс. — Однак, думаю, мені не вистачає уяви, щоб її побачити.

Містер Пенні поправив свої окуляри:

— З цього приводу я розкажу вам одну історію, що якось зі мною трапилася. Вільяме, ти ж знав Джонсона, молочаря?

— Звісно, знав.

— Ну так от. Це сталося навпроти його будинку, але трохи нижче — біля пасовища, що навпроти ставка в

Непрохідному парку. Я якраз ішов до Квітучого урвища, аж бачу, якогось чоловіка витягують зі ставка, мертвим. Він хотів пірнути, але не розрахував глибину, от і розбив голову. Зібрався чималий натовп, але ніхто не знав утопленика. Тіло накрили білим простирадлом, але як його несли мимо, я вгледів ногу, що звисала з носилок. От я і кажу: “Не знаю, як його звали, але можу поклястися, що це брат Джона Вудворда”. Якраз у той момент надійшов сам Джон і як заголосить: “Мій братику! Мій бідний брате!”

— Ви тільки подумайте! — вигукнула місіс Деві.

— Так, знати чиюсь ногу — це вам не жарти, — сказав містер Спінкс. — Тут треба бути дуже проникливим. Я людина маленька, що я там знаю, але покажіть мені чиюсь ногу, і я вам скажу, що в людини на серці.

— Якщо так, то ти розумніший за всіх на світі, — зауважив візник.

— Ну, це вже не мені судити, — відрізав містер Спінкс. — Вік живи, вік учись, як-то кажуть. Може, я й прочитав за своє життя кілька книжок, але на звання великого вченого не претендую аж ніяк. Хоча, тим не менше, щось, може, і знаю.

— Та знаємо ми, — примирливо промовив Майкл,

— І вся парафія знає, що ти прочитав мало не всі книги і не раз перекладав свої знання в молоді голови. Знання

— Велика справа, і тут вже з тобою мало хто зрівняється.

— Не люблю хвалитися, але я таки багато читав на своєму віку і багато розмірковував над прочитаним. Тож я вам так скажу, поки все на світі вивчиш, то й на той світ пора. А мені вже за сорок п’ять.

Містер Спінкс обдарував усіх поглядом, який промовисто підкреслював, що якщо він досі не спромігся усього вивчити, то інші й поготів.

— До речі, про те, що людину можна впізнати за ногою! — мовив Ройбен. — Щоб мені провалитись, друзі, але я часом хоч і бачу людину повністю, а ніяк не втямлю, хто переді мною.

— Все ж таки з виду легше розпізнати, хто є хто, — відсторонено зауважив дід Вільям, повернувши голову так, що кінчик носа діда Джеймса опинився точно на рівні його ока і мініатюрної впадини, яку він розгледів у каміні. — До речі, — підвівши голову, продовжив він уже бадьорішим голосом, — треба сьогодні таки зайти і до вчительки? Якщо слух у неї такий гарний, як і личко, нам доведеться попотіти, щоб їй догодити.

— А яка вона із себе? — спитав молодий Деві.

— Ну, як тобі сказати, — відказав містер Спінкс. — Гарненьке рум’яне личко. Проте в цілому нічого особливого.

— Та годі тобі, Еліасе Спінксе. Просто визнай, що вона красива дівчина, та й по всьому, — перебив візник, знову готуючись скуштувати бочкового сидру.

Кілька хвилин по десятій до будинку візника — незмінного місця зустрічі — прийшли хлопчики-півчі, і розпочалися приготування. Старші чоловіки та музиканти одяглися в грубі пальта із жорсткими стоячими комірцями, а навколо шиї кілька разів обмотали кольорові хустки так, що кінці звисали аж до рук. За всім цим стирчали лише їхні вуха і носи, наче у роззяв, які зазирають через стіну. Решта півчих — дужі чоловіки й хлопчаки, розчервонілі від холоду, — здебільшого були одягнуті в сніжно-білі балахони, розшиті на плечах і грудях орнаментами у формі сердечок, ромбів і зигзагів. Кухоль із сидром спорожнів уже вдев'яте, нотні зошити було впорядковано, і композиції нарешті обрано. Хлопчики тим часом наготували ліхтарі та порозрізували свічки на шматочки, відповідно до розміру ліхтарів, а що звечора нападав густий сніг, то ті, хто не мав гетр, мусили піти до сараю й обмотати кісточки пучками сіна, щоб підступний сніжок не насипався в черевики.

Парафія Меллсток була досить великою, і підпорядковані їй села розташовувалися на значній відстані одне від одного. Отож кілька годин витрачалося на те, щоб усіх обійти, навіть якщо в кожній оселі співати лише один псалом. Головним селом був Нижній Меллсток, за півмилі від нього стояли церква, будинок священика і ще кілька будиночків — ото й усе. Колись найбільш густозаселена частина парафії тепер дихала запустінням. Трохи північніше на схід, десь за милю, розкинувся Верхній Меллсток, де і жив візник. Окрім того, якщо не враховувати поодиноких садиб і молочарень, де-не-де були розкидані невеличкі купки будиночків.