Артур Хейли - Готель

— Ти скучив за мною? Боже, Керті, я така щаслива!

О’Кіф лагідно зняв її руки з своїх плечей.

— Присядьмо! Я хочу розповісти тобі про зміни в наших планах. І маю для тебе приємну новину.

— Ми виїдемо раніше?

Він похитав головою.

— Ні. Все це стосується не стільки мене, скільки тебе. Люба, тобі нарешті дають роль у кіно. Я давно вже добивався цього. А сьогодні мені подзвонили й сказали, що про все домовлено.

Додо дивилася йому просто в обличчя своїми наївними блакитними очима.

— Мене запевнили, що роль дуже цікава — я, власне, зразу поставив таку умову. Якщо все буде гаразд — а я не маю сумнівів щодо цього — то це може стати початком чогось справді великого в твоєму житті. — Він затнувся, відчуваючи, як нещиро звучать його слова.

Додо повільно промовила:

— Це, мабуть, означає… що я мушу їхати…

— На жаль, так, люба.

— Коли?

— Хоч як це прикро — завтра вранці. Ти полетиш просто в Лос-Анджелес. Тебе зустріне там Генк Лемніцер.

Додо повільно кивнула головою і, піднісши до обличчя тонкі, довгі пальці, відкинула з лоба пасмо попілясто-білявого волосся. Це був механічний, простий і разом з тим — що характерно для неї — дуже звабний жест. О’Кіф несподівано уявив собі її в обіймах Генка Лемніцера — і відчув щось схоже на ревнощі. Лемніцер, який так заповзято вишукував для хазяїна «партнерок», нізащо не став би залицятися до кандидатки у фаворитки. Але потім… Потім — то вже інша річ. О’Кіф відігнав від себе цю думку.

— Повір, люба, мені дуже тяжко розлучатися з тобою. Але нам треба подумати й про твоє майбутнє.

— Нічого, Керті. — Додо все ще не зводила з нього очей. І хоч які вони були наївні, в нього раптом майнула абсурдна думка, що вона бачить його наскрізь. — Нічого. Все гаразд.

— Я думав — ти більше зрадієш, коли почуєш про роль.

— А я радію, Керті! Їй-богу, радію! І вдячна тобі… Ти, як завжди, такий милий… такий дбайливий…

Він підбадьорився.

— Ти навіть не уявляєш, яка це чудова перспектива. Я певен, гратимеш ти добре, а я, звичайно, стежитиму за твоїми успіхами. — Він вирішив зосередити свої думки на Дженні Ламарш.

— Отже… — голос її зірвався, але вона зразу ж опанувала себе. — Отже, ти поїдеш увечері, а я залишуся тут до завтра?

— Ні, — блискавично вирішив він. — Я перезамовлю свій квиток на завтра. На ранок. Ми проведемо вечір разом — так, щоб він залишився в нашій пам’яті назавжди.

Додо вдячно всміхнулася йому, і в цю мить задзвонив телефон. Зрадівши нагоді урвати цю розмову, він узяв трубку.

— Містер О’Кіф? — запитав приємний жіночий голос.

— Я.

— З вами говорить Крістіна Френсіс — секретарка містера Уоррена Трента. Містер Трент питає, чи зручно вам буде прийняти його зараз.

О’Кіф глянув на годинник. До полудня лишалося п’ять хвилин.

— Авжеж, — сказав він. — Я можу прийняти містера Трента. Хай приходить.

Поклавши трубку, він з усмішкою промовив:

— Схоже на те, люба, що і тобі, й мені сьогодні є що відзначити: перед тобою відкривається блискуче майбутнє, а я стаю власником нового готелю.

Десь за годину перед тим до Уоррена Трента, який у похмурій задумі сидів за подвійними дверима свого робочого кабінету, тихо ввійшла Крістіна Френсіс.

— З вами хоче поговорити містер Еміль Дюмер, — сказала вона. — Я не стала б вас турбувати, але він каже, що справа нагальна.

Трент гмукнув. Отже, вороння злітається, подумав він. А втім, ні. Порівняння це не дуже вдале. Промислово-комерційний банк, президентом якого був Еміль Дюмер, вклав у «Сейнт-Грегорі» чимало грошей. І саме цей банк кілька місяців тому відмовився відстрочити сплату боргу, а також надати нову позику. Що ж, тепер Дюмерові та його колегам-управителям нема чого турбуватися. Після підписання угоди з О’Кіфом вони дістануть назад свої грошики. Треба їм про це сказати, і хай заспокояться.

Він простяг руку до телефону.

— Ні, — сказала Крістіна, — містер Дюмер тут, він чекає в приймальні.

Уоррен Трент здивувався. Щеб Еміль Дюмер залишив стіни свого банку, своєї фортеці, й власною персоною прийшов до когось на прийом?! Це було нечувано!

За мить Крістіна впустила відвідувача й вийшла, причинивши за собою двері.

Еміль Дюмер, кругленький, низенький, з вінчиком кучерявого сивого волосся на голові, був креолом. Та попри цей факт, він мав такий вигляд, наче зійшов зі сторінок «Записок Піквікського клубу». І висловлювався він відповідно — пишномовно й багатослівно.

— Даруйте, Уоррене, за цей несподіваний і не погоджений заздалегідь візит. Але мене привела до вас справа така негайна, що на звичайні в таких випадках формальності я просто не мав часу.