Артур Хейли - Готель

— Це ж усього тільки один готель, Керті. А в тебе їх так багато.

— Цей мені теж потрібен!

— А в того старого більше нічого немає…

— Ну, ясна річ — у тебе свій підхід! Свій ідіотський підхід, а на мої інтереси — начхати! — Він верещав майже істерично.

Додо злякалася: вона ще ніколи не бачила його таким.

— Керті, ну будь ласка!

— Я оточений дурнями! Дурнями, дурнями, дурнями! І ти дурна! І через це я хочу спекатися тебе! Взяти замість тебе іншу!

Він зразу ж пошкодував, що викрикнув ці слова. Вони і його самого приголомшили, гнів його згас, мов раптом залитий водою вогонь. Помовчавши хвильку, він пробурмотів:

— Вибач. Мені не треба було казати цього.

В очах Додо стояли сльози. Непевним рухом вона поправила пасмо волосся.

— Я про це й сама догадалася, Керті. До того, як ти сказав…

Вона вийшла до своєї кімнати і причинила за собою двері.

Ключникові Мілну несподівано поталанило, і він ураз повеселішав.

Вранці Ключник відніс свої вчорашні покупки до універмагу «Мезон Бланш», і йому без зайвих розмов повернули гроші. В такий спосіб він убив двох зайців: позбувся зайвого вантажу і згаяв цілу годину — одну годину з кількох, що лишалися ще до зустрічі в Ірландському Закутку із слюсарем, який виготовляв на його замовлення ключ.

Він уже прямував до виходу з універмагу, коли фортуна раптом усміхнулася йому.

Біля одного з прилавків на першому поверсі гарно вдягнена жінка, дістаючи кредитну картку зі своєї сумочки, впустила на підлогу низку ключів. Жодна жива душа, крім Ключника, не помітила цього. Він підійшов до сусіднього прилавка й почав перебирати краватки, а коли жінка відійшла, наблизився до того місця, де вона стояла і, ніби вперше помітивши ключі, нахилився й підняв їх. Досвідчене око його відразу відзначило, що, крім автомобільних, на кільці нанизані й ключі від дверних замків. Більше того — на ньому висів і мініатюрний брелок з автомобільним номером (такі брелоки виготовляє й розсилає власникам машин служба сервісу, організована інвалідами війни; загублені й знайдені кимось ключі повертаються потім через цю організацію їхнім власникам). Номер на брелоці був луїзіанський.

Не ховаючи ключів, Ключник поспішив за жінкою, що вже виходила з магазина. Людина, яка б помітила, як він піднімав їх, тепер подумала б, що він хоче повернути їх власниці.

Але змішавшись із натовпом перехожих на Кенел-стріт, Ключник сунув свою знахідку до кишені й подався слідом за жінкою. Пройшовши два квартали, вона перейшла на другий бік Кенел-стріт і зникла в косметичному салоні. Крізь вітрину Ключник побачив, як вона підійшла до реєстраторки; та розгорнула книжку записів, щось сказала — і жінка сіла чекати. Ключник, окрилений, помчав до телефону.

Міське довідкове бюро відповіло, що потрібні йому відомості він може одержати в столиці штату — Батон-Ружі. Ключник замовив через міжміську Автомобільне управління. Телефоністка відразу з’єднала його з потрібним відділом.

Тримаючи перед очима низку ключів, він назвав автомобільний номер, що стояв на брелоці. Клерк знудженим голосом повідомив, що машина зареєстрована на ім’я Ф. Р. Драммонд, яка мешкає в Новому Орлеані, в районі Лейкв’ю — і назвав адресу. (В Луїзіані, так само як і в багатьох інших штатах, приватні автомобілі підлягають офіційній реєстрації, і всі дані про їх власників можна дістати без будь-яких труднощів — аби був під рукою телефон). Ключникові вже не раз траплялося користатися з цього.

Тепер лишалося зробити останню перевірку. Знайшовши в телефонній книжці прізвище Ф. Р. Драммонд, Ключник набрав номер. Як він і сподівався, на тому кінці трубки не піднімали.

Тепер треба було діяти якомога швидше. Ключник прикинув, що має на всю операцію годину-півтори. Зупинивши таксі, він під’їхав до своєї стоянки, пересів у власний автомобіль і, орієнтуючись по карті міста, подався в район Лейкв’ю, де досить легко знайшов потрібну адресу.

Спочатку він зупинив машину за півквартала від будинку й уважно оглянув його. Це був чепурненький двоповерховий котедж, що стояв серед великого саду. Під’їзну алею надійно закривав від обох сусідніх будинків розлогий кипарис.

Ключник сміливо в’їхав під тіняве дерево, виліз із машини й підійшов до парадних дверей. Перший же ключ із в’язки легко відімкнув їх.

В будинку було тихо. Ключник голосно гукнув:

— Чи є хто дома?

На той випадок, якби йому відповіли, в нього було готове пояснення: двері, мовляв, стояли розчинені навстіж, а сам він помилився адресою. Але йому не відповіли.