Артур Хейли - Готель

На столі в Уоррена Трента стояв термос з водою і одна склянка. Трент наповнив її.

— Яку ж роль уготували мені? Коридорного? Чи помічника швейцара?

— Нічого подібного. — Еміль Дюмер ковтнув води, потім подивився на склянку проти світла. — Завжди дивуюся: як це з нашої каламутної Міссісіпі здобувають таку смачну воду?

— Я вас слухаю!

Банкір усміхнувся.

— Відразу після того, як ви відмовитеся від названої посади, вас буде призначено головою правління акціонерного товариства — для початку на два роки.

— Головою, звісно, чисто номінальним!

— Можливо. Але це, по-моєму, далеко не найгірший варіант. Чи, може, ви хотіли б побачити в ролі номінального голови містера Кертіса О’Кіфа?

Хазяїн готелю промовчав.

— Я уповноважений, далі, запевнити вас, що всі обіцяні вам О’Кіфовою компанією особисті привілеї, як-от збереження за вами помешкання тощо, передбачені і в пропозиції моєї сторони. Тепер щодо переоформлення акцій і фінансових розрахунків. На цьому я дозволю собі зупинитися детальніше…

— Якщо я пристану на вашу пропозицію — коли має відбутися укладання угоди?

Відкопиливши губи, банкір трохи подумав і відповів:

— Власне, оформлення документів не забере багато часу. А зважаючи на те, що термін чинності заставної кінчається завтра, нам доведеться поквапитися. Гадаю, завтра в цей час папери будуть готові до підписання.

— І мені, сподіваюсь, назвуть нарешті ім’я покупця.

— Безперечно, — кивнув Еміль Дюмер. — Інакше яка ж це буде угода?

— Якщо однаково скажете завтра, то чому не сьогодні?

Банкір похитав головою.

— Сьогодні — не велено.

Уоррен Трент уже ладен був обуритися, крикнути, що погодиться тільки в тому разі, якщо йому скажуть, з ким він має справу. Але здоровий глузд узяв гору: яка, власне, різниця, кому він продає готель? Головне — що умови його цілком влаштовують…

Він зітхнув і коротко кинув:

— Я згоден.

Кертіс О’Кіф, якби міг, спопелив би, мабуть, Уоррена Трента своїм поглядом.

— І ви маєте зухвалість, дивлячись мені в очі, заявити, що продали готель комусь іншому!

Вони стояли у вітальні О’Кіфового люкса. Уоррен Трент піднявся сюди, скоро Еміль Дюмер вийшов з його кабінету. Додо, розгублена й засмучена, ховалася за О’Кіфовою спиною.

— Можете називати це зухвалістю, — відповів Уоррен Трент. — На мою думку, однак, це не що інше як констатація факту. Можливо, вам цікаво буде знати й те, що за умовами продажу я не відмовляюся від усіх прав на готель, а лишаюся одним з головних капіталовкладників.

— У такому разі ваш капітал плакав! — Обличчя О’Кіфа почервоніло від гніву. Такої поразки він не зазнавав уже багато років; приголомшений, засліплений люттю, він і досі не міг повірити в те, що почув. — Богом присягаюся — я вас розорю!

Додо несміливо поклала руку йому на рукав.

— Керті!

Він висмикнув руку.

— Заткни пелькуі — Жили на скронях його набрякли, й видно було, як вони пульсують, руки стислися в кулаки.

— Ти хвилюєшся, Керті… Не треба…

— А, хай тобі! Не лізь не в своє діло!

Додо благально глянула на Уоррена Трента, і під її поглядом той стримався від гострої відповіді, що вже готова була зірватися з уст. Натомість він спокійно промовив:

— Дозвольте вам нагадати: господь не надавав вам виключного права на купівлю нерухомого майна. А крім того, ви приїхали сюди з власної ініціативи. Я вас не запрошував.

— Ви проклинатимете цей день! І ви, і ті, хто з вами злигався! Я збудую тут власний готель, я влаштую вам таку конкуренцію, що ви з торбами підете, ні перед чим не зупинятимусь, робитиму все, щоб вас розорити й знищити!

— До того ще треба дожити. — Опанувавши себе, Уоррен Трент відчував тепер, що його самовладання зростає в міру того, як О’Кіф втрачає своє. — На такі речі потрібен час, а його в нас лишається вже небагато. І дивіться, щоб мої нові партнери вас самого не пустили з торбами. — Він не знав, на що спроможні його партнери, але дуже хотів би, щоб його погроза мала під собою грунт.

— Забирайтеся геть! — загорлав О’Кіф.

— Це все ще мій будинок, — відповів Уоррен Трент. — Як гість, ви, звісно, маєте право на певні привілеї в своєму номері. Але я радив би вам не перевищувати їх. — І, чемно вклонившись Додо, він вийшов.

— Керті, — покликала Додо.

О’Кіф наче не чув її. Він важко дихав.

— Керті, тобі погано?

— Знову ти із своїми безглуздими запитаннями!

Зірвавшись з місця, він забігав по кімнаті.