Артур Хейли - Готель

Отже, діло ясне, що діло темне.

За інших обставин Пітер не доскіпувався б — кому, зрештою, охота перетрушувати чуже брудне шмаття? — але в даному разі вчинок Огілві ставив під загрозу нормальне функціонування готелю, і заступник головного адміністратора просто зобов’язаний був провести дізнання.

Він натиснув на кнопку, і коли Флора ввійшла, простяг їй заяву.

Вона співчутливо похитала головою.

— Я читала. І уявляла собі, як ви розсердитеся.

— Будь ласка, спробуйте з’ясувати, куди він подівся, — сказав Пітер. — Подзвоніть йому додому, потім обдзвоніть усі місця, де він буває. Розпитуйте, чи бачили його сьогодні й чи не повинен він прийти. Всім, хто зніматиме трубку, кажіть, що його негайно викликають до готелю. Якщо ви натрапите на самого Огілві, переключіть його на мій апарат.

Флора занотувала наказ у своєму записнику.

— І ще одне — зв’яжіться з гаражем. Я сьогодні вночі проходив повз готель і випадково помітив, як наш приятель виїздив звідти — на «ягуарі». Це було о першій ночі. Може, він сказав комусь, куди іде.

Коли Флора вийшла, він викликав заступника старшого детектива Фінегена, худого, похмурого мовчуна, який, перш ніж відповідати на нетерплячі Пітерові запитання, подовгу зважував і обмірковував кожне своє слово.

Ні, він не знав, куди подівся містер Огілві. Про те, що начальник кудись їде, він почув тільки вчора ввечері: Огілві викликав його й на кілька днів передав повноваження. Так, цілу ніч детективи патрулювали на поверхах, але нічого підозрілого не помітили. Ніяких скарг на непроханих гостей також не надходило. Міське поліційне управління поки що мовчить. Так, Фінеген весь час підтримуватиме контакт з поліцією, як радить містер Макдермот. Авжеж, якщо Фінеген одержить якусь звістку від Огілві, він негайно повідомить про це містера Макдермота.

Нарешті Пітер відпустив Фінегена. Він усе ще не міг заспокоїтися й подумки лаяв Огілві, коли Флора оголосила по селектору:

— З вами хоче говорити міс Марша Прейскотт. Вона на другій лінії.

— Скажіть їй, що я зайнятий і подзвоню пізніше сам. А втім, ні, стривайте. Я поговорю з нею.

Він зняв трубку, і Маршин голос весело промовив:

— А я все чула!

Пітер з досадою подумав: «Флора знов увімкнула селектор, забувши вимкнути телефон!» Уголос він сказав:

— Пробачте. Після казкового вечора ранок випав препаскудний.

— Для готельних адміністраторів, мабуть, перше правило — ранок від вечора мудріший.

— Для деяких, може, й перше. Але не для мене.

Він відчув, що вона вагається. Потім, нарешті, запитала:

— А вечір справді був казковий?

— Від початку до кінця.

— Чудово! Тоді я готова виконати свою обіцянку.

— Ви начебто вже виконали її.

— Ні, — сказала Марша. — Я пообіцяла дати вам кілька уроків з історії Нового Орлеана. Ми можемо почати сьогодні.

Він хотів відмовитися, послатись на те, що не може залишити готель, але раптом подумав: а чому б, власне, не поїхати? Він нечасто користувався своїм правом на два вихідні на тиждень, а останнім часом, до того ж, мало не щодня працював понаднормово. Так, він з чистим сумлінням може дозволити собі зробити двогодинну перерву.

— Гаразд, — сказав він. — Подивлюсь, скільки століть можна пройти між другою і четвертою пополудні.

Двічі під час двадцятихвилинної ранкової молитви Кертіс О’Кіф ловив себе на тому, що думки його розповзаються. Це була знайома ознака нетерпіння, за яке він коротко вибачився перед господом: бити себе в груди за такий гріх не годилося, бо якщо в тебе непосидюща вдача, то це — від бога.

Йому, однак, відлягло від серця, коли він згадав, що сьогодні — останній день його перебування в Новому Орлеані. Ввечері він вилетить у Нью-Йорк, а завтра — в Італію, в Неаполь, де на нього й Додо вже чекають у готелі О’Кіфа. Скоріше б опинитися там, на новому місці і в звичній обстановці власного готелю! Кертіс О’Кіф не розумів, чому його критики вбачають щось погане в тому, що можна об’їхати всю земну кулю, зупиняючись у готелях О’Кіфа і не розстаючись із Сполученими Штатами Америки. Бо хоч як полюбляв він закордонні поїздки, вони не радували б його без звичних і знайомих речей: без американського антуражу, лише трошечки забарвленого місцевим колоритом, без американського комфорту, американської кухні і американського товариства. Все це можна було знайти в будь-якому О’Кіфовому закладі.

Якщо ж за тиждень йому так само кортітиме покинути Італію, як зараз Новий Орлеан, — теж не біда: відвідини верховним владикою володінь у Делі, Лісабоні, Аделаїді чи Копенгагені лише стимулюватимуть діяльність підданих — так само, як служителів церкви наснажує приїзд папи римського.