Артур Хейли - Готель

— Бачила. Нам по заслузі.

Він кивнув, погоджуючись.

— Місцеві газети я теж переглядала, — сказала Крістіна. — Про той жахливий злочин — нічого нового. Він і досі не йде мені з думок.

— Мені теж, — сказав Пітер.

Перед очима його знову виникла сцена, бачена три дні тому: відгороджена канатним бар’єром, освітлена потужними ліхтарями дорога, похмурі полісмени. Знайдуть чи не знайдуть вони злочинця? Може, і слід його вже загув… За асоціацією він згадав і про другий злочин. Не забути б спитати в Огілві, чи розслідування нічної крадіжки дало якісь результати. А взагалі дивно: вже он яка година, а старшого детектива чомусь і досі не видно.

Усміхнувшись Крістіні, він постукав у двері кабінету Уоррена Трента і ввійшов.

Принесена Пітером новина, однак, не справила на хазяїна ніякого враження — той тільки неуважливо покивав головою, зайнятий своїми думками. По кількахвилинній розмові Пітер пішов.

Олберт Уеллс угадав, що Пітер захоче зустрітися зі мною, подумала Крістіна — і пошкодувала, що сама зробила цю зустріч неможливою.

Їй ще треба було здійснити свій вчорашній план — урятувати Олберта Уеллса від повного банкрутства в ресторані. Вона подзвонила Максові, старшому офіціантові головного залу.

— Слухайте, Макс, — сказала вона, — ваші вечірні ціни — справжнє здирство.

— Не я їх призначаю, міс Френсіс. І часом шкодую про це.

— Вільний столик у вас, здається, не проблема?

— Трапляються такі вечори, — відповів старший офіціант, — коли я почуваюся Лівінгстоном, що чекає на Стенлі [14] Лівінгстон, Девід (1813–1873) — англійський мандрівник, дослідник Африки. Стенлі, Генрі Мортон (1841–1904) — дослідник Африки. 1871 р. Стенлі зустрів Лівінгстона біля озера Танганьїка. . Люди тепер стали розумніші. Вони знають, що такі готелі, як наш, мають одну центральну кухню, і до якого б залу вони не прийшли, страви їм даватимуть ті самі. Тож навіщо їм переплачувати в головному ресторані, коли можна посидіти в скромнішій обстановці й заощадити десятку?

— У мене є приятель, — сказала Крістіна, — який любить старомодний шик — він уже літня людина, звуть його містер Уеллс. Сьогодні ми прийдемо до вас обідати. Я хочу попросити вас, щоб рахунок йому подали не дуже великий. Але й не дуже малий — щоб не викликати підозри. А різницю запишете на мене.

Старший офіціант засміявся.

— Мені б таку дівчину, як ви.

— Аз вами я б цього не робила, Макс, — відказала вона. — Всі знають, що ви один з двох найбагатших людей у готелі.

— І хто ж другий?

— Хіба не Гербі Чендлер?

— Ви ставите мене з ним на одну дошку? Це не комплімент.

— Але ви подбаєте про містера Уеллса?

— Міс Френсіс, коли ми подамо йому рахунок, він подумає, що обідав у кафе-автоматі.

Сміючись, вона поклала трубку. На Макса можна покластися: він зробить усе розумно й тактовно.

Скипаючи гнівом і все ще відмовляючись вірити власним очам, Пітер Макдермот удруге, повільно перечитав заяву Огілві.

Цю заяву він знайшов у себе на столі після короткого візиту до Уоррена Трента. Вона була датована вчорашнім числом; Огілві, очевидно, залишив її звечора в своєму кабінеті, а кур’єр приніс із ранковими паперами. Отже, старший детектив облагодив усе так, щоб йому не могли перешкодити зробити задумане. Пітер читав:

«Містеру П. Макдермоту.

З приводу: відпустки.

ЗАЯВА

Я, підписаний нижче, доповідаю, що беру відпустку на чотири дні (з семи, що мені належать). Причина особиста й нагальна.

Заст. ст. детектива У. Фінеген дістав усі інструкції щодо заходів, пов’язаних з крадіжкою. Він у курсі і всіх інших справ.

Підписаний нижче повернеться до виконання своїх обов’язків наступного понеділка.

З повагою Т. І. Огілві, старший детектив готелю».

Пітер з обуренням згадав: не далі як учора Огілві сам висловив припущення, що в «Сейнт-Грегорі» діє професіональний злодій. Під час тієї розмови Пітер запропонував детективу на кілька днів оселитися в готелі, але гладун рішуче відмовився. Отож уже тоді Огілві готувався до від’їзду. Чому ж він нічого не сказав про свій намір? Певно, знав, що Пітер категорично заперечуватиме, й хотів уникнути зайвих розмов і можливої затримки.

В заяві було сказано: «Причина особиста й нагальна». Що ж, розмірковував Пітер, це, мабуть, правда. Бо хоч як поблажливо ставиться до Огілві хазяїн, старший детектив мусить розуміти, що самовільний від’їзд у такий час може потягти за собою серйозні неприємності.

І все-таки — що то за «особиста причина», про яку він пише? Видно, якась темна справа, бо інакше він одверто про все розповів би, добре знаючи, що адміністрація завжди йде назустріч службовцеві, якого спіткало лихо.