Артур Хейли - Готель

Задоволено відзначивши собі, що схованку він вибрав надійну, Огілві глянув на годинник. Він проспав майже вісім годин.

Але тепер він відчув, як душно в машині. М’язи його затерпли від незручного лежання на тісному задньому сидінні, в роті пересохло, хотілося пити, а головне — їсти.

Тихенько стогнучи, гладун спустив ноги з сидіння й відчинив дверцята машини. На нього зразу ж накинувся рій москітів. Відмахнувшись, він огледівся довкола, відновлюючи орієнтацію, порівнюючи свої ранкові враження з тим, що бачив тепер. Коли він зупинив тут машину, стояла передсвітанкова імла, повітря було свіже. А тепер сонце підбилося високо, і навіть затінок не рятував від спеки.

Ставши за крайніми деревами, Огілві постежив трохи за шосе, над яким коливалося гаряче мерехтливе марево. Вранці тут не було ніякого руху, а тепер в обох напрямках мчали легкові й вантажні машини. А на сонному полі, на тихому путівці й під купками дерев між гаєм і шосе ніщо не ворушилося; тишу порушувало тільки дзижчання комах.

Огілві помочився, потім вийняв з багажника сумку, яку поставив туди перед від’їздом з готелю. В сумці були термос із кавою, кілька бляшанок пива, сендвічі, кільце копченої ковбаси, банка консервованих огірків і пиріг з яблуками. Він жадібно поглинав наїдки упереміш із пивом, а потім запив усе кавою. Кава була міцна й смачна, хоч за ніч устигла охолонути.

Жуючи, він прислухався до радіо — чекав останніх вістей з Нового Орлеана. Коли їх нарешті передали, диктор тільки коротко сказав, що розслідування вбивства на дорозі триває.

Потім Огілві вирішив детальніше оглянути місцевість. За кілька сот кроків, на невисокому пагорбі, зеленів ще один гай, трохи більший. Гладун попрямував до нього через поле й незабаром опинився на березі тихого, каламутного струмка. Ставши навколішки над водою, Огілві помився. Трава тут була свіжіша, ніж у гайку, де стояла машина, і він простягся горілиць, підклавши під голову згорнутий піджак.

Лежачи отак, Огілві знову перебрав в уяві події минулої ночі, обміркував плани на майбутнє. Тепер він уже остаточно утвердився в думці, що Пітер Макдермот біля гаража опинився випадково; отже, про зустріч цю можна більше не згадувати. Ясна річ, дізнавшись про від’їзд старшого детектива, Макдермот лютуватиме. Та нехай він хоч на стіну лізе, а про те, чому й куди поїхав Огілві, не дізнається.

Цілком можливо, звичайно, що за ніч поліція могла в якийсь інший спосіб натрапити, нарешті, на правильний слід, і що машину з Огілві вже шукають. Але, судячи з радіопередачі, це було малоймовірно.

Отже, виходить, усе йде як по маслу, і до тих десяти тисяч, які він уже має, в Чікаго додадуться ще п’ятнадцять.

Тепер лишалося тільки чекати, доки стемніє.

Ключник Мілн весь день перебував у райдужному настрої. І о п’ятій годині, наближаючись до дверей Президентського люкса, він майже не відчував страху.

На дев’ятий поверх він знову піднявся службовими сходами. Дублікат ключа, виготовлений слюсарем в Ірландському Закутку, лежав у нього в кишені.

В коридорі біля Президентського люкса нікого не було. Ключник зупинився перед двійчастими, оббитими шкірою дверима й прислухався, але не почув нічого. Швидко огледівшись, він дістав ключ і встромив його в замок. Перед тим він посипав ключ графітовим порошком, що мав правити за мастило. Ключ легко повернувся в замку. Ключник на дюйм прочинив двері. Зсередини — жодного звуку. Він знову замкнув двері й вийняв ключ.

Він не мав наміру проникати в номер зараз. Це він зробить пізніше. Ввечері.

Зараз він хотів лише перевірити, чи дублікат підходить, чи не підведе, коли треба буде діяти блискавично.

Задоволений, Ключник повернувся до свого номера на восьмому поверсі, накрутив будильник і ліг спати.

За вікном швидко сутеніло. Пітер Макдермот, вибачившись, підвівся з-за столу й увімкнув світло в кабінеті. Потім він знову сів навпроти відвідувача. Ні своїми спокійними манерами, ані одягом — сірим фланелевим костюмом — капітан Йоллес із слідчого відділу новоорлеанського поліційного управління не нагадував полісмена. Поки Пітер викладав йому факти й припущення, капітан слухав його з чемним виразом обличчя — так слухає, скажімо, банківський адміністратор клієнта, що прийшов просити позику. Лише раз слідчий перебив довгу Пітерову розповідь, спитавши дозволу подзвонити по телефону. Розмовляв він з паралельного апарата, який стояв у далекому кутку кабінету, — і так тихо, що Пітер не почув жодного слова.