Артур Хейли - Готель

А потім герцог Кройдонський промимрив щось про сигарети — про те, що забув сигарети в машині… А герцогиня визвірилася на нього.

Герцог забув свої сигарети в машині.

Але якщо він з герцогинею виходив тільки на коротеньку прогулянку, якщо вони тільки обійшли навколо готелю…

Певна річ, сигарети він міг забути й раніше.

Може, так, а може й ні.

Забувши про Маршу й Нетчеза, Пітер напружено міркував.

Чому ясновельможне подружжя хотіло приховати, що в понеділок увечері їздило кудись на своїй машині? Чому герцогиня так прагнула переконати всіх, що вони провели вечір у готелі? Чи не була історія з розлитим майонезом — історія, в яку було втягнуто спочатку Нетчеза, а потім і його, Пітера, — розіграна умисне, на підтвердження вигаданої герцогинею версії? Якби не ота, мимохіть кинута герцогом фраза, що розлютила герцогиню, у Пітера не виникло б ніякої підозри.

Чому ж вони намагалися приховати, що виїздили кудись на машині!

Нетчез сказав хвилину тому: «Дивно… Нещасний випадок стався, мабуть, перед тим, як герцогиня прискіпалася до мене…»

Машина в герцога — марки «ягуар».

Огілві.

Він раптом згадав побачене вночі: «ягуара», що виїздив з готельного гаража. Коли машина зупинилася на мить під ліхтарем, в око йому впало щось недоладне. Так-так, щось дивне привернуло його увагу. Але що саме? і раптом він згадав: крило і фара, пошкоджені крило і фара. І тільки тепер, уперше, до свідомості його дійшов зміст звернень поліції до населення міста.

— Що з вами, Пітере? — спитала Марша. — Ви зблідли.

Він не почув її.

Йому тепер треба було залишитись на самоті, сховатися десь, щоб усе обміркувати — спокійно, логічно, не поспішаючи. Головне — не поспішаючи, без отих висновків, що напрошуються самі собою, а ведуть до абсурду. В усякому разі, висновок, який щойно спав йому на думку — абсурдний. Неймовірний, неможливий, немислимий. І все-таки….

Немов здалеку до нього долинув голос Марші:

— Пітере! Що з вами? Що сталося?

Сол Нетчез теж дивився на нього стривожено.

— Маршо, — сказав Пітер. — Зараз я нічого не можу вам сказати. Але я мушу йти.

— Куди?

— У готель. Пробачте. Потім я вам усе поясню.

— А я хотіла запросити вас до себе на чашку чаю, — розчаровано промовила вона.

— Повірте, Маршо, це дуже важливо.

— Тоді, може, я підвезу вас?

— Ні. — По дорозі треба буде говорити щось, відповідати на її запитання, а він хотів зосередитись. — Будь ласка, не треба. Я потім зателефоную вам.

І він пішов, залишивши їх удвох — спантеличених і розгублених.

На Бейсін-стріт він зупинив таксі. Дівчині він сказав, що піде до готелю, але тепер передумав і назвав водієві свою адресу.

Там буде спокійніше.

А тепер — думай, сказав він собі. І вирішуй, що робити далі.

Коли Пітер Макдермот остаточно утвердився в своєму рішенні, вже звечоріло.

Він подумав: якщо ти обмірковуєш щось двадцять, тридцять, сорок разів і кожного разу доходиш одного й того самого висновку, якщо, до того ж, ідеться про справу такої ваги — то це покладає на тебе відповідальність, ухилитися від якої ти не маєш права.

Останні півтори години він провів у себе вдома. Він примусив себе — притлумивши збудження й бажання діяти негайно — зважити все спокійно, холодно, логічно. В уяві своїй він послідовно перебрав усю низку подій, починаючи з понеділка. Він шукав якихось інших пояснень і окремим фактам, і всім їм, разом узятим. Але жодної прийнятної альтернативи, жодної версії, яка б спростувала його попередній, такий несподіваний і страшний висновок, не знайшов.

Отже, ваганням кінець, треба діяти.

Він подумав, чи не викласти всі факти й висновки Уорренові Тренту. Але зразу ж відкинув цю ідею як спробу сховатися за чужі плечі. Те, що треба зробити, він мусить зробити сам.

Перевдягнувшись у темний костюм, він вийшов на вулицю, зупинив таксі й проїхав кілька кварталів до готелю. З вестибюля, киваючи підлеглим, піднявся до свого кабінету. Флори вже не було: її робочий день закінчився. На його столі лежала купа листів і записок, але він не звернув на них уваги.

Посидівши хвильку нерухомо в тихому кабінеті, він знову подумки повторив усе, що має сказати, потім зняв трубку й набрав номер міського управління поліції.

Вдень настирливе дзижчання москіта, що якось проник в автомобіль, розбудило Огілві. Він прочумався не зразу: спершу навіть не зрозумів, де він є. Та потім згадав усе: від’їзд із готелю, нічне шосе, свою безпідставну тривогу, рішення зупинитись десь на день і, нарешті, вибоїстий, зарослий травою путівець, а в кінці його — купку дерев, між яких він сховав машину.