Артур Хейли - Готель

— Це не так страшно, як вам здається, — сказала Марша, дивлячись йому в очі, і він знову здивувався з її вміння читати чужі думки. — Ми тут змалку звикаємо до такої перспективи і нічого особливого в цьому не бачимо.

Він кивнув, але йому вже хотілося вибратись із цього царства смерті.

Вони підходили до брами на Бейсін-стріт, коли Марша застережливо торкнулася його руки й зупинилася.

Перед брамою зібралася низка автомашин, з яких на тротуар виходили люди. Це прибула жалібна процесія.

— Нам доведеться почекати, — стиха сказала Марша.

Вони відійшли вбік і стали край головної алеї.

Натовп на тротуарі розступився, пропускаючи невеликий кортеж. Попереду йшов дуже худий чоловік з єлейною фізіономією майстра поховальних справ. За ним ступав священик.

Шестеро дужих чоловіків повільно виступали за священиком, несучи на плечах важку труну. Четверо інших ішли з маленькою білою домовинкою, на якій лежала одна-єдина олеандрова гілка.

— Боже! — вихопилося в Марші.

Пітер міцно стис її руку.

Священик співучо декламував:

— Хай янголи на крилах своїх вознесуть тебе в рай. Хай мученики святі привітають тебе на небі й одведуть до святого міста Єрусалима.

За другою труною сунув натовп людей. Попереду — окремо від усіх — ішов моложавий чоловік у бахматому, з чужого плеча, чорному костюмі й невміло надягненому капелюсі. Він невідривно дивився на маленьку труну, і сльози струменіли по його щоках. Позад нього вели під руки літню жінку, яка голосно ридала.

— …Хай сонм янголів зустріне тебе співом милозвучним, хай поряд з Лазарем, що бідував колись, знайдеш ти вічний спокій.

Марша прошепотіла:

— Це мати з дочкою, вбиті на дорозі. Я в газеті читала…

Вона плакала.

— Знаю, — відповів Пітер.

Йому здалося на мить, що то ховають близьких йому людей. Він до найменших подробиць пам’ятав похмуру сцену, випадковим свідком якої був у понеділок ввечері. А тепер відчуття трагедії стало ще реальнішим і гострішим. На очі йому набігли сльози.

В натовпі, що йшов слідом за родичами, Пітер із здивуванням побачив знайоме обличчя. Він не зразу визначив, хто це, але потім згадав: Сол Нетчез, літній офіціант, якого тимчасово усунули з роботи після інциденту з герцогом і герцогинею Кройдонськими. Вранці у вівторок Пітер викликав Нетчеза й переповів йому хазяїнів наказ: до кінця тижня — примусова відпустка із збереженням платні. Нетчез неуважливо глянув на Пітера, наче не впізнаючи його.

Коли жалібна процесія зникла за поворотом, Марша сказала:

— Тепер можна йти.

В цю мить хтось торкнув Пітера за плече. Озирнувшись, він побачив Сола Нетчеза. Виходить, старий таки помітив його.

— Ви знали небіжчицю, містере Макдермот?

— Ні, — відповів Пітер. — Ми тут випадково. — Він відрекомендував Маршу.

— А ви знайомі з цією родиною? — спитала вона.

— Так. Близькі друзі. І досі в голові не вкладається…

Пітер кивнув. Він не знав, про що говорити далі.

Паузу порушив Нетчез.

— Я не встиг подякувати вам у вівторок, містере Макдермот. Спасибі, що виручили мене.

— Пусте, Соле. Ви тут абсолютно не винні.

— А все ж таки дивно. — Старий глянув на Маршу, потім на Пітера. Він наче хотів щось сказати, але не наважувався.

— Що дивно, Соле?

— Та все це. І цей нещасний випадок, — Нетчез махнув рукою в той бік, де зникла жалібна процесія. — Це ж сталося, мабуть, незадовго перед тим, як герцогиня прискіпалася до мене, в понеділок увечері. Подумайте тільки, поки ми з вами розмовляли…

— Так. Так, — відповів Пітер. Йому не хотілося розповідати про те, що він бачив потім на шосе.

— Я мав на думці спитати у вас, містере Макдермот, — чи герцог з герцогинею ще згадували потім про ту справу?

— Ні. Жодним словом.

Пітер вирішив, що старий умисне затягує розмову, шукаючи розради в цю тяжку для нього годину.

Офіціант задумано промовив:

— Я й досі не розумію, нащо вони це затіяли. А що затіяли спеціально — я майже певен. Вже котрий день сушу собі голову, а збагнути не можу.

Пітер згадав, що Нетчез казав це і в понеділок увечері. Що він тоді говорив про герцогиню Кройдонську? «Вона підбила мені руку. Якби я не знав, що такого не може бути, то сказав би, що герцогиня зробила це навмисне». І в Пітера самого згодом склалося враження, ніби герцогиня хоче, щоб інцидент цей добре всім запам’ятався. Що вона казала тоді йому? Вони з чоловіком, мовляв, хотіли провести вечір удвох, у своєму номері; вийшли тільки на коротеньку прогулянку, обійшли навколо готелю і оце щойно повернулися… Він пригадав — його здивувало тоді, чому вона так наголошує цю обставину.