Артур Хейли - Готель

— Тут історія буде на кожному кроці, — сказала Марша, беручи Пітера під руку. — Отже, почнемо з того, що французи заснували Новий Орлеан на початку вісімнадцятого століття — і заснували його на болоті. Ми й тепер жили б на болоті, якби не дамби, що захищають нас від Міссісіпі.

— Так, я знаю, що під сподом місто мокре, — кивнув Пітер. — В підвалі нашого готелю насоси цілу добу женуть стічні води не вниз, а вгору, бо міська каналізаційна система лежить вище.

— Ну, тепер уже не те, що було колись. Раніше навіть на сухих ділянках на глибині трьох футів проступала вода, і свіжовикопану могилу заливало до того, як у неї встигали опустити покійника. Розповідають, ніби могильники ставали на труну, щоб вона пішла під воду. А іноді пробивали в труні дірки, щоб вона потонула. Навіть приказка така була: «Як не помер, то захлинувся».

— Нагадує фільм жахів!

— За свідченням деяких авторів, питна вода відгонила мертвяками, — Марша гидливо скривилася. — Ну, і врешті-решт батьки міста ухвалили: померлих ховати не в землі, а тільки над землею.

Вони ввійшли в алею між двома рядами дивовижних усипалень. Пітер зроду не бачив такого кладовища. Марша показала рукою довкола.

— Ось до чого призвів цей закон. Ми, новоорлеанці, називаємо кладовище «містом мертвих».

Це й справді ціле місто, подумав Пітер. З покрученими вуличками й завулками, з цегляними, тинькованими склепами-будиночками (подекуди навіть оздобленими балконами!). Деякі будівлі мали по кілька поверхів. Єдине, чого їм бракувало, — це вікон, на місці яких були дверцята — безліч маленьких дверцят. Він показав пальцем:

— Це наче входи до окремих квартир.

— Ви вгадали: це справді окремі квартири. І здебільшого винайняті на короткий строк.

Він здивовано глянув на неї.

— Склепи поділено на гнізда, — пояснила Марша. — Звичайні родинні усипальні мають від двох до шести гнізд, але є й значно більші. В кожного гнізда — свої дверцята. Перед похованням дверцята відчиняють, труну, що стоїть усередині, випорожнюють, а останки заштовхують углиб гнізда — там є проріз, крізь який вони падають у яму під задньою стінкою. Стару труну спалюють, а замість неї ставлять нову. І через рік — те саме.

— Через рік? Так скоро?

Голос позаду них промовив:

— А більше року їм і не треба. Звісно, іноді лежать і довше — коли ніхто не поспішає на зміну. Та однаково таргани своє діло роблять.

Вони обернулися.

На них весело дивився літній бочкуватий чоловік у брудному комбінезоні. Скинувши старого, подертого солом’яного бриля, він витер лисину червоною шовковою хусточкою.

— Припікає, га? Там, усередині, не така спека, — він любовно погладив долонею мур склепу.

— Даруйте, але я вибираю спеку, — сказав Пітер.

Старий захихикав.

— Від нас однаково не втечете. Добридень, міс Прейскотт!

— Драстуйте, містере Коллоді, — відповіла Марша. — Познайомтесь: це містер Макдермот.

Старий благодушно кивнув.

— Прийшли подивитись на фамільну усипальню?

— Еге ж, — відповіла Марша.

— Тоді гайда за мною. — І вже через плече повідомив: — Ми її тиждень чи два тому почистили й відремонтували. Тепер — як новенька!

Поки вони йшли вузькими, мертвими «вулицями» кладовища, Пітерові аж в очах рябіло від безлічі імен і дат. їхній провідник показав на курне вогнище між склепами.

— Спалюють старі меблі.

Придивившись, Пітер побачив, що то горить порубана труна.

Вони зупинилися перед усипальнею на шість гнізд, за архітектурою — типовим креольським будиночком. Він був чисто побілений і виглядав охайніше, ніж більшість сусідніх склепів. Фасад його вкривали посічені дощами й вітрами мармурові таблички, на яких найчастіше стояло прізвище Прейскотт.

— Рід наш — древній, — сказала Марша. — Мабуть, у ямі кісточкам уже тісно.

Сонячне проміння скоса освітило склеп.

— Гарненький, правда ж? — старий відступив на крок, милуючись ним. Потім, показуючи на дверцята нагорі, сказав: — На черзі тепер — оте гніздечко, міс Прейскотт. Це для вашого татка. — Потім тицьнув пальцем у дверцята середнього ярусу. — А це для вас. Тільки, мабуть, уже не я вас ховатиму. — Він помовчав, потім філософічно додав:

— А взагалі, скільки людина не живе, а все здається мало! Головне, виходить, не змарнувати в житті жодної хвилинки… — І, ще раз витерши лисину, старий подибав геть.

Хоч як було жарко, Пітерові мороз поза спиною пройшов. Хіба ж можна так — показувати молоденькій дівчині, де її поховають!