Артур Хейли - Готель

— Так, містере Макдермот, хвилину тому. Я бачу його — він стоїть у вестибюлі.

— Пошліть кого-небудь і попросіть від мого імені почекати. Я зараз спущуся.

Пітер побачив його здалеку — доктор Інгрем стояв з плащем на руці біля своїх валіз.

— Ну, що вам іще потрібно, містере Макдермот? Якщо письмова подяка готелеві — то ви звертаєтеся не за адресою. До того ж, я поспішаю на літак.

— Я довідався, що ви склали з себе повноваження. І хочу сказати вам, що мені дуже прикро.

— Ет, вони це переживуть. — З банкетного залу, що містився двома поверхами вище, навіть сюди долинали оплески й вітальні вигуки. — Чуєте? Вони вже про мене забули.

— Вам це дуже болить?

— Та ні. — Маленький доктор Інгрем постояв, переступаючи з ноги на ногу, дивлячись на підлогу, потім хрипко сказав. — Я брешу. Болить. Страшенно болить. Не мусило б, знаю, але нічого не можу з собою зробити.

— На вашому місці кожен почувався б так само, — сказав Пітер.

Тут доктор Інгрем вибухнув.

— Зрозумійте, Макдермоте, я зовсім не вважаю себе скинутим з рахунку. Я все своє життя викладав, і маю чим пишатися: я виховав не одного справжнього вченого, запровадив не один новий метод лікування, а книжки мої стали підручниками. Все це — реальні речі. А все оте, — він кивнув у бік ресторану, — витребеньки.

— Я не хотів…

— Звісно, і витребеньками можна тішитися. До них звикаєш, це навіть приємно… Я хотів бути головою. Зрадів, коли мене обрали. Бо це визнання з боку людей, чиєю думкою ти дорожиш. Щиро кажучи, Макдермоте, — хоч я не знаю, чому кажу це саме вам, — мені страшенно прикро, що я зараз — тут, а не там. — Він помовчав, прислухаючись до нового вибуху оплесків. — Але час від часу треба зважувати, що тобі дорожче: те, чого ти хочеш, чи те, в що ти віриш. — Він сердито пирхнув. — Дехто з моїх друзів гадає, що я повівся як ідіот.

— Коли людина обстоює свої принципи — в цьому немає нічого ідіотського.

Доктор Інгрем подивився Пітерові просто в очі.

— Ви, однак, не зробили цього, Макдермоте, коли мали нагоду. Для вас більше важили інтереси готелю, ваша робота.

— Боюсь, ви маєте рацію.

— Що ж, вам стало чесності визнати це, синку, а тему я скажу вам от що. Ви не один такий. Таких багато. Бувало, і я поступався своїми переконаннями. З ким цього не трапляється! Але іноді доля дає нам ще один шанс. І от цього шансу раджу вам не пропускати.

Пітер пальцем поманив коридорного.

— Я проведу вас.

Доктор Інгрем похитав головою.

— Не треба. І розставимо крапки, Макдермоте. Мені не подобається ні ваш готель, ані ви самі. — І він кинув коридорному: — Ходімо.

Другу половину дня Огілві проспав на траві під деревами. Прокинувся він, коли сонце — жовтогаряча куля — торкнулося пасма горбів на заході. Денну спеку змінила приємна вечірня прохолода. Огілві підхопився; незабаром можна буде вирушати.

Він увімкнув радіо. В останніх вістях — нічого нового, повторення того, що він уже чув. Задоволений, він вимкнув приймач, повернувся до струмка й сполоснув обличчя, потім нашвидку поїв, набрав у термос води і поклеїв його, разом із залишками хліба й сиру, на заднє сидіння. Цього мало вистачити йому до ранку — бо до ранку він уже їхатиме без перепочинку.

Йому лишалося подолати сімсот миль — відстань завелику як на один перегон, але Огілві сподівався над ранок дістатися Індіанаполіса — а там уже можна буде вважати себе в безпеці. Від Індіанаполіса до Чікаго — двісті миль — він їхатиме, не ховаючись.

Поли зовсім стемніло, він заднім ходом вивів «ягуар» із гайка, розвернувся, проїхав путівцем, вибрався на шосе № 245 і, задоволено мугикнувши, звернув на північ.

В Коламбусі Огілві заправився, обравши для цього на околиці міста маленьку придорожну крамницю з двома старомодними бензоколонками, освітленими єдиним ліхтарем. Машину він поставив так, щоб капот її був за світляним колом.

Власник крамниці спробував почати з ним розмову — мовляв, гарна нічка й чи далеко їдемо, але Огілві на це нічого не відповів. Купивши півдюжини плиток шоколаду, він рушив далі.

Залишивши позаду ще дев’ять миль, він в’їхав на територію штату Алабама.

Обабіч шосе миготіли назви містечок. Вернон, Салліджент, Гемілтон, Расселвілл, Флоренс — останнє, як повідомляв рекламний щит — уславлене на всі Сполучені Штати виробництвом унітазів. За кілька миль від Флоренса починався штат Теннессі.

Рух на дорозі був не дуже жвавий, «ягуар» слухняно мчав уперед, а коли зійшов місяць, їхати стало ще приємніше. Головне ж — поліція наче вимерла.