Артур Хейли - Готель

На душі в Огілві було легко й весело.

За п’ятдесят миль на південь від Нашвілла, біля Коламбії в штаті Теннессі, він звернув на шосе № 31.

Тут рух був жвавіший.

Важкі тягачі з причепами, пронизуючи темряву сліпучими променями фар, з гуркотом сунули на південь, до Бірмінгема, і на північ — до промислових центрів Середнього Заходу. Водії легкових автомашин раз у раз виходили на обгін — шофери ваговозів на це не зважувалися. Огілві й собі вийшов з ряду, щоб обійти повільний автофургон, але швидкість при цьому збільшив ненабагато — в межах дозволеного. Він зовсім не хотів привертати до себе увагу порушенням правил руху. Через якийсь час він помітив, що легкова машина, яка йшла слідом за ним і на такій самій швидкості, теж обігнала автофургон. Огілві поправив дзеркало — щоб не сліпило світло фар — і зменшив швидкість, дозволяючи обгін, але машина, що їхала позаду, на обгін не пішла, і Огілві, не звертаючи більше на неї уваги, додав газу.

Через кілька миль він помітив, що машини попереду починають гальмувати. їхні задні ліхтарі застережливо миготіли. Висунувши голову у вікно, він побачив, що промені фар дворядного руху трохи далі зливаються в один ряд. Очевидно, попереду сталася аварія.

А потім, за крутим поворотом, він зрозумів справжню причину затримки. Два ряди поліційних машин служби безпеки руху штату Теннессі, поблискуючими червоними ліхтарями, вишикувалися обабіч шосе. Дорогу перегороджував бар’єр із стоп-сигналом. І в тут ж мить на машині, що їхала слідом за ним, теж засвітився і замиготів поліційний ліхтар.

Як тільки «ягуар» зупинився, до нього звідусіль кинулися полісмени з пістолетами напоготові.

Затремтівши, Огілві підняв руки.

Смаглявий сержант відчинив дверцята.

— Не опускайте рук, — наказав він, — і вилазьте повільно. Ви арештовані.

Крістіна Френсіс зачудовано промовила:

— Ну от, знову! Ви вже другу чашку кави берете в обидві долоні, так, наче хочете зігріти руки.

По-пташиному стріпнувшись, Олберт Уеллс усміхнувся до неї через стіл.

— А ви дівчина спостережлива. На це не кожен звернув би увагу.

Вони сиділи в головному залі готельного ресторану. За ту годину, що вони тут пробули, ресторан майже спорожнів, і лише за кількома столиками ще сиділи люди, допиваючи каву з лікером.

Макс — старший офіціант — підійшов і зупинився за крок від їхнього столика.

— Бажаєте ще чогось, сер?

Олберт Уеллс глянув на Крістіну. Дівчина похитала головою.

— Та ні. Мабуть, більше нічого. Можете принести рахунок.

— Гаразд, сер. — Макс кивнув Крістіні: мовляв, він пам’ятає про їхню ранкову домовленість.

Коли старший офіціант відійшов, маленький чоловічок сказав:

— То щодо кави. На півночі старатель нічого марно не витрачає, бо від кожної дрібнички може залежати його життя. І від тепла, що в чашці з кавою — теж. А потім це стає звичкою. Звісно, я міг би її позбутися, але, По-моєму, про деякі речі не слід забувати до самої смерті.

— А що ж ви шукали на півночі?

— Уран, кобальт. Але головним чином — золото.

— І знаходили його? Я маю на увазі золото.

Він кивнув.

— Біля Єллоунайфа, Великого Невільницького озера. Там його миють з дев’яностих років минулого століття. Останні великі гони були в 1945 році. Комусь, звісно, щастило більше, комусь — менше. Але навіть до найщасливіших фортуна часом оберталася спиною. Пригадую… — Він замовк, бо в цю мить старший офіціант поставив на стіл тацю, на якій лежав рахунок.

— Розказуйте далі, — попросила Крістіна.

— Та це довга історія. — Він узяв рахунок і перебіг його очима.

— Ну, будь ласка, мені дуже цікаво, — сказала вона.

Він підвів голову, і їй здалося, що він насилу стримує сміх. Старий подивився на Макса, потім перевів погляд на Крістіну. Потім вийняв олівець і підписався під рахунком.

— Це було в тридцять шостому році, — почав він, — під час одного з останніх спалахів золотої гарячки в районі Єллоунайфа. Я тоді саме розвідував береги Великого Невільницького озера. Нас було двоє: я й один хлопець на ім’я Гаймі Екстайн. Гаймі прибув туди з Огайо. Перед тим торгував готовим одягом, старими автомобілями й іще казна чим. Хлопець він був заповзятливий і міг перебалакати будь-кого. Але вмів також і викликати до себе симпатію. До Єллоунайфа він приїхав з невеликою сумою грошей. А я на той час розміняв свій останній долар. Отож Гаймі взяв мене в партнери, закупив харчі. — Олберт Уеллс задумливо ковтнув води із склянки. — Доти він жодного разу не ставав на лижі, не знав, що таке вічна мерзлота й не вмів відрізнити сланець від кварцу. Але ми зразу ж заприятелювали… Перший місяць чи два — а на півночі втрачаєш лік часу — нам не щастило. А потім одного дня, біля гирла Єллоунайфа, ми сіли закурити і, сидячи, я знічев’я — за звичкою старателів — одколов від породи з окисом заліза кілька шматочків і поклав їх у кишеню. А тоді, вже на березі озера, я промив ту породу — і в ковші заблищало грубозернисте золото! Ми, звісно, кинулися назад і прикрили те місце, де лишився слід від молотка, мохом. А через два дні дізналися, що та ділянка вже застовпована. Такого удару я зроду не переживав. Застовпив її якийсь старатель із Торонто, причому майже рік тому, а потім повернувся на схід, так і не дізнавшись, на що він натрапив. А закон там такий: якщо, оформивши на себе ділянку, ти протягом року не починаєш працювати на ній, то твої права на неї анулюються.