Ингеборг Бахман - Мáліна

Вороний почав басувати у бік ріки, від якої війнуло на нього вологим повітрям. Принцеса плакала вперше у своєму житті, і наступні переселенці знайшли в цій місцині річкові перли, які принесли до свого короля; ще й сьогодні вони разом з найстарішими каменями коштовними оздоблюють корону святого Стефана [105] …оздоблюють корону святого Стефана. — Див. примітку до с. 40 [у електронній версії — прим. 63. — Прим. верстальника]. Корона святого Стефана стала символом влади над Угорщиною та священною реліквією. .

Коли вона досягнула вільних земель, багато днів і ночей мчала навскач вздовж течії річки, аж поки не досягнула краю, де течія губилась у незліченних потоках [106] …аж поки не досягнула краю, де течія губилась у незліченних потоках… — Образна аналогія до оповідання Інґеборґ Бахман «Ундіна». , які розбігались на всі усюди. Тут принцеса потрапила у величезне багновище, поросле корячкуватими вербами. Вода сягала ще свого звичайного рівня, кущі хилилися та гойдалися, щось шепотіли під невгамовним вітром рівнини, який не дав піднятися вербам, і вони лишились покорченими. Вони колихалися лагідно, мов трава, і принцеса втратила напрямок. Здавалося, все прийшло в рух, хвилі вербового віття, хвилі трав; рівнина жила, та, окрім принцеси, на ній не було ні живої душі. Води Дунаю, яким вдалося уникнути примусу непорушності берегів, вільно ввійшли до ложа, яке обрали самі, загубились у лабіринті каналів, сплетіння судин яких порізало нанесені острови своїми широкими річищами, в які з гуркотом ринувся вир води. Уся перевтілена в слух, зрозуміла принцеса посеред пінистих порогів, безодень та вирв, що вода підмивала піщаний берег та поглинала його шматки разом з верболозом. Острови затопляла вода, їх наносило знову, їх форма та розмір щодня була новою, і так буде жити рівнина ця, сповнена змін, аж до часу великої повені, коли під хвилями, які усе наростатимуть, без сліду зникнуть верби та острови. На небі з'явилася пляма диму, та не видно було синюватих пасем гірських краю принцеси. Не знала вона, куди потрапила, не знала Девенських узвиш [107] …не знала Девенських узвиш… — Девенські узвишшя — місцевість біля Братіслави (Словаччина), відома археологічними розкопками аваро-слов’янських поховань часу 625-800 рр. , кряжів Карпат [108] …кряжів Карпат… — Карпати — тут йдеться про Західні Карпати, які сягають Дунаю у північній частині Відня (Малі, Білі Карпати, Західні Бескиди, Високі та Низькі Татри, Угорські рудні гори). , які були безіменні, не бачила і Морави, яка тут впадає в Дунай, а тим паче не знала, що колись ця річка буде межею двох різних держав [109] …не бачила і Морави, яка тут впадає в Дунай, а тим паче не знала, що колись ця річка буде межею двох різних держав… — Морава — ліва притока Дунаю, утворює кордон між Австрією та Чехією. , які матимуть свої назви. Бо тоді не було тут жодних країн і жодних кордонів.

На острівці, який наніс гравій, принцеса зійшла з вороного, бо він не міг іти більше далі, вона бачила, як потік щораз більше мутнішав від мулу й злякалась, бо це було повені знаком. Принцеса не бачила виходу із того дивного краю, який творили лиш верби, вітер й вода, вона повільно вела свого вороного, затуманена царством самотності, замкненим у собі, завороженим царством, у яке довелось їй потрапити. Вона оглядалась, шукаючи місця ночівлі, бо сонце було вже низько, а страхітлива жива істота, в яку перевтілилася ця ріка, ревла все гучніше, дужчав звук її голосу, плескоту, нестримним ставав її регіт при каменях прибережних, ніжний шепіт у тихім закруті потоку, виру шипіння, невпинний гуркіт на дні, під усіма поверхневими шумами. Під вечір наблизились зграї сивих ворон, корморани почали обсідати берег, лелеки ловили рибу в воді, а болотяні птахи всіх видів кружляли з пронизливим вереском, відлуння якого розпинало повітря.

У дитинстві принцесі розповідали про цей грізний край на Дунаї, про його чарівні острови, де можна було померти від голоду, але й пізнати видіння, пережити найвищий захват у шаленстві загину. Принцесі здавалось, що острів пливе разом з нею, але її охопило жахом не від гуркоту хвиль потоку, — страх та подив були в ній самій, а також ніколи не знаний неспокій, який линув від верболозу. Щось надзвичайно грізне відходило з нього і тягарем лягало на серце принцеси. Вона досягнула краю світу людського. Принцеса схилилась над своїм скакуном, який знеможено впав на бік та видав із себе жалібний стогін, бо і він відчував, що виходу більше немає, згасаючим зором благав він прощення у принцеси, бо не міг її більше нести крізь воду та понад водою. Принцеса лягла в заглибину поряд з конем, її охопило жахом, якого ще досі не знала; зловісно шипів верболіз, він шелестів, сміявся, пронизливо скрикував та зітхав зі стогоном. Тьма вояків не гналася більше за нею, та обступила її безліч таємних істот, міріади листків тріпотіли на кошлатому вітті верб. Принцеса була у долині ріки, саме там, де вела вона в царство мертвих, розплющила широко очі й дивилась, як наступає на неї могутня колона живих тіней, і на хвилю, щоб не чути виття страхітливого вітру, заховала обличчя в долонях, та схопилася знову, занепокоєна якимсь дивним звуком, що нагадував човгання чи шарудіння. Не могла вона зрушити з місця ні вперед, ні назад, могла вибирати лише між водою та всевладністю верб, та в непроглядній темряві перед нею блиснуло світло, а так як знала, що не від людей може бути це світло, а лиш від духів, то йшла на нього, скам’яніла від жаху, зачарована та заполонена.